Павло Мовчан – Весняне сонце

Тепер навіщо, сонце, ніжності?
Немов й не ти мене ізрадило.
Відчутні весняні розбіжності,
сумні твої денні оглядини…
Смолисті пальці позлипалися,
волосся круто пересолене,
п’явки очей порозповзалися –
вже не зв’язати їх і колесом…
Неначе суччя з тіла випало –
струмує холод усередину,
на вітрі голосно поскрипую,
покреслений уздовжньо крейдою…
Тепер ведеш по зморшках променем,
губ тріщину мечем розщеплюєш,
щоб висвітлить єство гріховнеє
і виповнити тіло теплістю.
Та в нього, мов залізо, врізалось
щось незнайоме та обтяжливе,
і твої ласки вже припізнені,
я ж бо відсутнім часом вражений…
В кулястій пам’яті ні спогаду
про холод й снігову налицину.
І два відбитки вже не сходяться:
відсутнє давнє, а це – вицвіло.
Але свідомість із проміжності
площин вихитується п’явкою,
щоб присмоктатися до ніжності
твоєї, сонце, мов до пакола.
Ой, сонце, ти усіх ошукуєш,
бо світлі дні стають оманами,
теплом усякнувши, ти з муками
виходиш з тіла – кров’ю й ранами.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (5 votes, average: 3,80 out of 5)
Павло Мовчан – Весняне сонце вірш.