Павло Мовчан – “Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання…”

Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання,
побачив крізь полум’я обрій востаннє:
він синьою ниткою хутко горів,
і пустка творилась внизу та вгорі,
і шлях западався у землю, як рів.
Та жайвір ще стверджував небо крильми,
хоча на одній площині були ми,
немовби дві цятки на чистім папері,
і спільні – у землю – мальовані двері…
І плямами звуки текли по сторінці,
позбавлені простору… й ти,
як на плівці,
тонкою емаллю тьмяніла мені,
і хрестиком шилися кроки лляні…
на цій площині… на тугім полотні…
Лише вертикально цей крок вишивався
і в сплющенім часі заледве тримався
на цій вертикалі, крутій площині, –
та скрізь опертя бракувало мені…
На тім’я тис жайвір, сповзав я поволі,
хоча б десь зазубринка на видноколі,
хоч б проломився крізь аркуш мій крок,
хоча б у долоню забив хто гвіздок,
щоб я міг утриматись… Де ж волосок
з твоєї коси рятівничої, люба?!
І де ж отой з небом незримий зв’язок,
що з спини висмикував крила?
По всій площині розволікся димок –
і обрію нитка навколо згоріла…

Павло Мовчан – “Наповнивсь сумир’ям, стлумивши жадання…” вірш.