Павло Мовчан – Відлуння (“Йдуть дощі неситі…”)

Йдуть дощі неситі на сніги нечисті,
не згадаю гадки і не змислю мислі.
Збавлене чи збуте,
стерте чи забуте,
березень минувся чи прожився лютий?
Зменшується білість, чорнота зростає,
крапелини спілі віття угинають –
стончуються пучки, і долоні в’януть –
падають додолу персні олов’яні,
котяться поволі по землі похилій…
І княпіє ворон на Савур-могилі…
Він, струсивши сльоту, мов під крила горне
білі латки снігу в свою пам’ять чорну…
Видко йому, видко пляму на подині:
чорноту відбитка, згадку про людину.
Не згадає гадки і не змислить мислі:
відкіля ця латка? хто у землю втиснув?
Що ні дощ не змиє, ні сніги не збілять –
крізь ріллю рахманну виступає сіллю.
Ворон не згадає. Пригадає простір,
бо в його огромі не вщухає постріл.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 4,00 out of 5)
Павло Мовчан – Відлуння (“Йдуть дощі неситі…”) вірш.