Павло Мовчан – “Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі…”

Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі…
Цей колір доброти благовістив нам спокій,
і далеч об’явилась жаданим відкриттям,
що й прочитати можна приховане життя.

Не зовнішньо-позірне, а те, що за лицем,
написане по сріблу молочним олівцем.
Немає літер – жести, і струми почуттів,
і неділимі звуки ув оболонках слів…

У достеменній мові епітетів нема,
бо слово краде душу… Сніги… Мороз… Зима…

А на полотнах тіні не грають, а живуть:
раби голоколінні до ніг твоїх повзуть.
А ти сидиш владично, і твій свавільний жест
указує на волю, що послана з небес:
карати їх на горло переблиском шаблюк –
розпачливо хитались кущі простертих рук…

Так чітко слово “влада” записане було…
По той же бік свічада обличчя аж цвіло.
По той бік начерталось “братерство” і “любов”,
по цей же тінь каралась, струміла біла кров…

По цей бік – хтиві жести і стегна хилиткі…
Кохання? Поглинання – чересла ці місткі…
Вони у шалі чорному, у згарищі пожеж
тінь ялову поглинуть, і сіменисту – теж…
І хто ти – тінь безлика для неї? мить злиття?
По цей бік без’язике, записане життя…
І тінь моя ріденька так прагне густоти,
що сажу ловить в жменьку, облизує гноти.
А смолянисті тіні пруть вгору кругляки –
Сізіфове каміння, могильні гнітюки…
Це там… А тут – падкують,
будують спільне щось…
Мовчи, бо простір чує… Зима… Сніги… Мороз…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 4,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Упрозтяж полотно… Стоять сніги високі…” вірш.