Павло Мовчан – Біля братської могили

Незримо, але чітко мінився хмари профіль.
В проміжках між дощами спалахували кохви
і, висвітливши сутінь, заціпеніли в страсі,
бо, як і ти, уздріли провали чорні в часі.
З тих непомітних щілин тягло липкою цвіллю
і листя вибивалось несправжнє, побіліле…
І чувся плач: “Синочку, гіркий мій полиночку,
чого ж ростеш далеко ти на чужім горбочку?..”
Щоб зір не провалився, я притулив долоні –
на пучках і на листях окалини солоні.
То парафін із хмари? Чи захололе світло?
У чорному проваллі полин цвіте сирітно.
Долоні піднімаю, щоб затулити отвір
в проламаному часі, та голос б’є скорботний:
“Ой не впаде ж соненько на твою головоньку…
Ой прийди хоч дощиком та й до свого домоньку…”

Павло Мовчан – Біля братської могили вірш.