Павло Мовчан – Впізнавання вогню

Шумить вода на перекаті…
Чиєсь обличчя при багатті,
мов маска мідяна, блищить,
і лиже пломінь язикатий
суху вільшину – та тріщить…
Я з відстані тихенько грівся,
долоні в той бік простягав.
Вогонь на ноги раптом звівся
і хилитнувся, мов впізнав.
Це він лизав і стріху, й сволок,
лелеці крила обпалив.
Це він у віск впечатав бджоли,
хлюпнувши в жмені ківш смоли…
Це він – вогонь… наче панчохи,
здер шкуру з ніг… і засміявсь…
сипнувши золотим горохом,
він сміхом вибухав не раз…
Його впізнав я непомильно,
та й я знайомим був йому:
він бризнув іскрами чорнильно
і зник миттєво у диму…
А той, хто ніч долав, раптово
простер долоні у мій бік:
-Згорає тлінне, не основа. –
І сутінню мене обпік.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (5 votes, average: 1.40 out of 5)
Павло Мовчан – Впізнавання вогню вірш.