Павло Мовчан – “Вода спалахнута не гасне…”

Вода спалахнута не гасне,
узявшись золотим льодком,
і чайка падає шугаста
з-під неба зірваним листком.
Овершки хмар жахтять пшенично,
хо-ло-не-по-піл-на-льоту…
І очі рве студінь кринична
углибочінь, у висоту…
Аби забув про всі щербини
і про тернини та сучки,
що душу брали, як на кпини,
і тіло рвали на шматки,
бо ж все, що зриме, те вороже,
і чинить розбрат, дух гнітить…
і тоне зір в блакить порожню,
а тіло на сучку висить.
І з горла б’є волання: – Боже!
Мов цвях у тілі – кожна мить!.. –
Мов мед – грудневий простір пився,
бурштинно танула хурма,
та в горло вустюки вп’ялися,
що й голосу для слів – нема…
Німа поверхня, подивися,
затерла хлюпіт хвиль пітьма…
Усі слова в уста втяглися,
зосталось половинне: “Ма…”
Губ не зімкнути, не з’єднати
навіть свідомості мені,
розверзлись береги щербаті –
і ринуть води крижані…
Я не надбав, але й не втратив,
лише душею спорожнів…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – “Вода спалахнута не гасне…” вірш.