Павло Мовчан – Межі

Зіпнувсь на пагорб – крутогляд широколано простелявся,
і жайвір літо звістував – на мідяну струну низався.
Рука спроквола тінь несла, коли поля благословляла
і вруна гладила густі хвилясто-ніжно, п’ятипало…
Блакитним опадом небес повільно світло струмувало,
і простір згорнутий воскрес, зламавши крижані кристали.
Німій і подих затамуй, щоб захват не схлюпнути,
щоб вариво зелених фарб не обернуть в цикуту.
І обрій поруч поклади, щоб не змаліть дочасно,
та коло жаром обведи – на обрії пригаслім.
Не в надмірі твої чуття, в обмеженнях щоденних:
не вистачить твого життя, щоб пережить зелене.
Очей не вистачить твоїх і захвату не стане,
щоб ти за день ввібрати міг безмежжя швидкотанне.
Бо, захлинувшися, впадеш – і пагорб западеться,
пізнавши всю жорстокість меж, де замикалось серце.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Межі вірш.