Павло Мовчан – Рішучість

Довгі крила – з очерету –
розгортаються до лету:
птах, що імені не має,
із покою вилітає.
Я візьму до рук стрілу,
колись роблену з лозини,
покладу її на лук –
доганяй швидку пташину.
У прошиту в шибці дучку
я угледжу, що за страх:
на засушену колючку
наколовся жовтий птах.
І синенька цівка крові,
наче заполоч, цвіте,
а обабіч віть тернова
щось вибренькує на те.
Певно, птах отой крилатий
звався спокоєм. Так… так…
Бо від чого тихо в хаті
і солодке все на смак?
Обернись до віддзеркалень
в стінах, білених вапном:
вказівний уткнеться палець
в цвіль, що виросла – давно?
Значить, затишок в господі,
позачасся – сохнеш й ти!
Виступає цвіль зісподу…
Швидше і себе протни!



Павло Мовчан – Рішучість вірш.