Павло Мовчан – Сіль

(З циклу “Відлуння війни”)

Повноголоса, наче води,
колись була, кохана, й ти;
в очах світивсь широкий подив,
вуста не знали гіркоти.
Що ж сталось – звідки стільки солі
на віях і на язиці?
Роз’їдений уже і голос,
і замість хліба – сіль в руці.
Хто нам розважив дні і ночі:
це уломив, те – доточив?
Хто сіллю вщертував нам очі
і зір крізь неї заломив?
У промені вузькому видно
і білий попіл, і пітьму,
у кринці – жар, у скрині – злидні,
людей, що тонуть у диму…
Повітря цвяхами прошите,
в одвірках кулі, як сучки…
Ми ж – пересіюєм на сито
полову ячну й лушпайки.
Для когось смерть – для нас обіди:
вже стогне дерево криве,
і пахне коливом в сусідів,
і голосіння вуха рве.
У голосі вузькому чути
оскарження, клятьбу, “амінь”,
заліза скрегіт, стукіт лютий
і крик прийдешніх поколінь.
Язик шукає дрібку солі,
і лиже, лиже прісне скло,
сіль на обличчях, сіль – навколо…
Ой скільки в нас її було.
Але ж і є… І на долонях,
і на вустах, на лицях – сіль…
Гукну: – Любове! – І солона
луна вертає звідусіль.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (4 votes, average: 2,25 out of 5)
Павло Мовчан – Сіль вірш.