Павло Мовчан – Невже ж навіки?

Схлинання співу калинового,
спливання крові в золоте,
кричання зручене з тривогою:
щось в святі чиниться не те…
Римується вже відчай з вічністю,
у горлі крик сучком загвинчено,
дороговкази покалічені
загналися у землю виклично.
І ніби струни, в мізку звивини
бриніть готові, намагнічені,
проте повітря часом скривлене,
а голоси словами мічені…
І зайві звуки долучаються
до першозмістів: “воля” – “кволя”…
“Вкраї…” “кров’їною” пручається
в свідомості, йде “доля” в “болі”…
І ніби кашель западющий
лунає гуркіт бетеерів…
Імперіє! Ти невмируща.
Ти пропадюща, як холєра…
Бинти – на трут, а на кресала
трощіть багнети задля іскри…
Шкварчить знов заклик, наче сало,
перед спрямованим вже військом:
“- То-варищі…” А з телевежі
кров скрапує в ефір кривавий,
і у безглуздому безмежжі
луна не “слава” – “рая”, “клава”…
А ми, розгублені, мов діти,
руки шукаємо широкої,
щоб затулитися від світу
стоногого, стоокого.
І тулимо до віч полотнища,
волаючи: – Героям слава!..
Посунуло смертельне полчище
єдинозвивне і стоглавне…
І міниться блакить на золото,
що хутко жаром наливається…
Газетний крук з рук рветься полетом,
і страхом простір захлинається…
Натужний зір береться плямами,
аби розгледіти будучину…
Стають узвишшя наші ямами –
невже ж навіки ми сполучені?..



Павло Мовчан – Невже ж навіки? вірш.