Павло Мовчан – Рівні погуки зозулі

Голос зозулі, мов двері на вітрі,
в темному лісі протяжно скрипить…
Хто на порозі стоїть тогосвітнім
і прочиняє: хить та хить-хить?..

Зайде і вийде. Вийде і стане,
тишу протяжну за ручку шарпне…
Клич нерішучий стає дерев’яним,
рветься мовчання туге, голосне…

І сповиття розриває шовкове
демон незримий сухими крильми;
голос зозулі – це поштовхи крові,
спалахи пам’яті в лоні пітьми…

Кістку живу люта пилка пиляла,
і заганялись зубці, наче “ку”…
Рід мій зостався по той бік провалля –
я ж прикипів, як лишай на пеньку…

Покликом рівним, гласом облудним
мертвих перелік в шерензі іде.
Хто розривав тебе, часе підсудний?
Роде мій древній, де ти, ну де?!

Кістя розтяте лежить по Сибірах,
по Біломорах та Соловках.
Пустку лише обляга моя шкіра:
вийняли з мене давно кістяка…

Входять – виходять із мене примари,
личчя міняє порожнє єство:
і видихається в пазурах пара,
душу ж забрали – зоставсь сповиток…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (5 votes, average: 4,60 out of 5)
Павло Мовчан – Рівні погуки зозулі вірш.