Пронизлива земля, роздряпана, як рана,
на кожен штик лопати розпачливо кричить:
гортаю поле я, бо прагну переглянуть,
ким писане і як
окличне слово “жить!”.
До кістя докопавсь, до черепків кривавих,
до золотих пластин, до трухлого меча,
до каменя, яким убитий був ще Авель, –
неначе отвір вглиб – чорніє він в очах…
І кожен шар землі – забута вже сторінка:
цю – рало кам’яне скородило колись,
а цю – крислатий ріг писав побіжно-стрімко,
а цю ось – ямкував зарубинецький спис…
О книго родова, де списано всі долі,
я нігті обламав, гортаючи тебе:
ось реченням ячмінь, ось – біла крапка солі,
ось, наче вигук “О” – яєченько рябе.
Тут – ратиці печать, там – попіл від багаття,
хрещатий дрохви слід записаний навкіс,
ось: згустки крові, крик та чийсь
скелет розтятий,
мазки іржавих кіс, застиглі скалки сліз…
Ось кінські черепи та тріщини поздовжні,
шилястих ящірок нотатки на піску.
Ось вихудлі сидять, зігнувшись, подорожні,
а їхні пучки довгі – в порожнім колоску…
А ось зубами смиче дитина горошину,
що корінцем вхопилась у перші сторінки,
а ось за межі поля обрушивсь голос: “Сину-у!” –
ось в небо крізь сторінку стирчать
два кулаки.
А ось на цій сторінці – покручене залізо
іржею витіка, аж жовкнуть бур’яни…
А ось на цій… хутчій, допоки ще не пізно,
тополю посади і книгу загорни.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)