Павло Мовчан – Надмір

Яке строкате пір’я в пташки, –
зліта, зірвавши тятиву.
І не соромиться ромашки
метелик, впавши на траву.
І спів спиваючи по краплі,
дивуюся: та й щедротратні
озвучені липневі дні.
Бо й каркання було б достатньо
давно оглухлому мені.
І кожен овоч, як годинник,
указує на час бджолиний,
на надмір розкошів та барв.
Та, мабуть, вища є причина
цвітіння й буйнування трав.
По цяпці ряска непомітно
взеленює глуху блакить…
Я неспроможен, часе літній,
у межі погляду вмістить
ані кульбаб, ні конюшини:
пух обернувся в насінини,
вже й листя стигло шелестить…
П’ю пахощі по крапелині,
та спраги серця не втолить…
Ось виплива з глибин лілея
і дивиться: а що під нею? –
тремтить щось біле – не збагне…
І прище коло вогняне…
Сплива краса за течією…
Мені б і будяка задосить,
хмільного духу крапиви,
коли б не знать, що срібні коси
зітнуть й волосся з голови.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Надмір вірш.