Павло Мовчан – Сини

Зривається голос на поклик:-О небо!
Бездонність твоя вже очей не гнітить,
і аркуш паперу кружляє, як лебідь,
і рідиться зором недвижна блакить.
Кому тільки в тебе вдивлятись щоденно?
О небо! О руки! О справи земні!
Лиш видивиш очі – і зір помрячений
нагледить пітьму у твоїй глибині…
У матері зранку опущені очі,
немов завинила, що стільки трудів.
Хіба що до стелі зірве серед ночі,
наснивши ізнову живими синів.
І гляне у вікна, а зірок – як маку!
І холодом дише небесна пітьма;
і що ті сузір’я, дрібні зодіаки,
якщо ж їх і справді отам вже нема!
І пучками хрест щомерщій наснувала,
щоб стелю очима до світку тримать,
в них світлість блакитна слізьми натікала,
аби глибину неземну приховать.
І чує до ранку ходу їх по хаті…
І бачить крізь стелю, крізь дах і літа,
як троє синів у блакить лійкувату
у вихорі кружнім летить-відліта…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Павло Мовчан – Сини вірш.