Павло Мовчан – Достойний матеріал

Тривале відлуння виснажує висохле горло,
а слово потяте членується часто і дрібно.
І звуки в кубельцях звиваються чорних,
і тиша стояча свічадо затягує срібне…
– Верніться! Верніться! –
складаю з відлуння благання,
бо голос обсипався листям осіннім…
Та вже ж відбулося прощання останнє,
і зустріч можлива лише в сновидіннях…

О Боже, чи, може, шкодуєш потульної глини?-
у Глинищах наших ще глею доволі –
візьми воскреси їх і час почленуй на години,
проте не вертай їм прожитої долі.

Візьми відтвори їх з розбитої рухом дороги,
допоки ще пам’ять моя зберіга їхні риси;
колеса місили, копита топтали заміс до знемоги, –
терпляча земля, щоб ліпити людей, подивися.

Дорога терпляча, слухняна, безвічна й далека –
її поснували солом’яні жили.
Велика, прихильна до всіх, чорногрека.
Достойна вона, щоб з неї і Бога зліпили.

– Михайло! Палажко…-
Відлуння вертає імення…
Дорогою їдуть глухі поїжджани.
Повітряні хвилі змивають обличчя священні,
під колесом гострим земля розтулилась, як рана…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (5 votes, average: 3,00 out of 5)
Павло Мовчан – Достойний матеріал вірш.