Павло Мовчан – Сліди

Вийшов – дорога гуляє сама по собі,
перепочивши при ярій вербі,
в землю пустивши мичку коріння,
щоб запастися довгим терпінням.
Глянув: дорога струмує піском,
не перейняти її батіжком –
з яру на гірку, з шпилю в ярок
віється весело пилу клубок.
Віжки прядив’яні туго бринять,
грузне у порох дороги печать:
рівну дорогу копито горбатить,
котиться лихо на коліщатах…
Рушив – курилося рівне байдужжя,
перетиналося степу окружжя;
поглядом, слухом було не вгадать,
де знакувала землю печать;
хто зупинився, а хто повернувся –
все заплелося у вічному русі.
Пам’ять припала пилом доріг…
Земле-землице, зраджуєш всіх,
долі химерні рівняєш дощами,
швидко течеш забутям попід нами.
Став, але простір від мене тікав;
пил зачерпнув – він запіксь в кулаках;
кинув розпачливо груддя від себе,
очі піднявши сподівано в небо:
там ні позначок, ніяких рубців…
Чую – холоне сльоза на щоці.



Павло Мовчан – Сліди вірш.