Павло Мовчан – Не вигоїти рани часової (Цикл)

1.

Не торопко і не тягуче прокручується середа,
і спрага не така пекуча, не п’ється навхильці вода…
Мов перейнявся іншим часом, і спрагу іншу перейняв,
і пристрасті лихі пригасли, у поле відпустив коня…
З височини свойого тіла побачив ближчу далечінь:
десь там позаду – понеділок, а ген – день світлих воскресінь.
Ти ж посередині неначе: початки видно і кінці,
мов сам себе з двох боків бачиш: стоїш з гнуздечкою в руці.
Щось бубониш під ніс гугняво,
щось нерозбірливе верзеш
про подвиги, звитягу й славу,
про бите поле, що без меж…
А з себе глянув – ліс, яруги,
полин, рілля, стерня, скирти…
Квадратний обрій, а не круглий,
і душу рвеш об ті кути…

2.

Крізь снігу вологість рожевий звістується колір,
і час проступає майбутній крізь сніг,
і холодом теплим крижина долоню прозорить,
аби приховать від зими ти нічого не зміг.
І піснею півень уже відзнача переміни,
і слово “надія” злютоване з словом “весна”,
і жінка вагітна, розвівши схололі коліна,
у себе свій зір оберта – на очах пелена…
А бачить вона серцевинне, далеке,
що руку округлює, болем кущиться у ній,
зраховані дні наперед чорногрекі,
і горло холодять журливі пісні.
У скрипові хвіртки, в хитальному ритмові саду
вчувався єдиний запліднений ритм,
і голос, мов ртуть, піднімаючись, падав:
– Солодкості втіх не минуть гіркоти…-
Долоня волога – викрапує з неї останнє,
розтоплює кров захололу, і кригу, і біль.
Тривалість життя безсумнівна, і зайве питання:
– Ким буде? Як мислиш прийдешнє собі? –
Вона перемовчить, і долю майбутню відсуне,
і світлом хлюпне на полотна шумкі…
Сповитки на льолі, кольчуги й медалі латунні, –
щити ненадійні, бо межі у долі чіткі.
Вони, мов линовища, – тіло із них виповзає,
щоб вичахнуть швидко чи кров’ю спливти.
Ворушаться губи, і крик на губах проступає:
– Дитино, не слухай! Немає в житті гіркоти! –
Крізь білість вогонь проступає на лицях, –
бо він був у тілі іще до появи очей, –
Щоб час розтопить! О спасенна блуднице!
З долоні твоєї і крига, і світло тече!

3. ТРИБКИ

Крайнеба догора. І простір посвятився
з упевненості дня у сутінь полохку;
умовкли всі трибки – годинник зупинився…
І раптом я відчув, що тону у піску…
Немовби справжній час пробивсь ключем зісподу,
забувся циферблат, затерлося число;
та сипавсь мертвий час струмком піщано в воду,
щоб мулом затягти життєве джерело.
Вже на зубах скрипів і осідав на віях,
немов піднявся грунт і вся озимина
коріння підняла – мичкастий степ чорніє,
і вже не відрізнить вівці від валуна.
Трибки скришили день, та з пороху, з окрушин
складалося життя у цілість преживу:
в розчинених тілах вже воскресали душі,
і світлоносний зміст вкладавсь у кожен звук:
– Живі! Живі усі, хто вмер і хто загинув!
Хто з голоду зійшов, хто сам занапастивсь! –
Збиралося життя краплина по краплині,
зникали зморшки, біль, в очах вогонь світивсь.
І мати молода несла в подолі сливи,
і батько молодий траву густу косив,
я ж – з яблуні дививсь на білий світ щасливо
і розумів усі пташині голоси:
жовтобрюшки, дрозди, кропив’янки та слунки
хвалили вічний день, благословляли час,
я ж губи розмикав – слова котились лунко:
світився неньчин сміх, і батько посміхавсь…
…Куди ж ішла земля, навіщо оберталась?
Минулим від життя, майбутнім до живих,
небесний механізм мав лиш порізну сталість,
бо все перетирав на жорнах крем’яних.
З-під борошняних брил, ніби вода з-під криги,
світився час живий і закипав в ключі…
Крізь сон глухий я чув – дверима хтось торига,
та лячно відчинять було їх уночі.
Босоніж – по ножах – по крижаній долівці
ступав і наслухав: дух темний двері рве,
і тіні на стіні читав, як на сторінці:
-Взаємновіддзеркалено. – У мертвому – живе…
Годинник цокав лунко, і тонко сипавсь спокій,
все швидше обертались заведені трибки.
І нурячись в піски сипучі та глибокі,
єдино покладавсь на двері та замки…
Та стіни й мури що?! Коли життєві строки
покладені всьому – гримлять маховики…
А вранці чую крик, очей же не розплющу,
і вітер в двері дме грудневий, крижаний;
і цокають трибки все дужче, дужче, дужче,
я знав, що їх ніколи мені не зупинить.

4. КВІТИ

Прихиляється небо, аби бачити птахів летючих,
очищаються води, щоб ми бачили нашу минучість.
Опадають листки, щоб про плинність ще раз нагадати.
І туманиться зір, і золотяться всі наші втрати.
Забагато щедрот: сліпнуть очі, згорають легені,
і від солоду рот на дупло вигорає щоденно:
невтоленним єси ти, життя солоденне,
переповнивсь стільник – мед аж скрапує з клена.
Навіть важко ступнуть, щоб не скоїти шкоди:
під підошвами – ртуть, дзеркала – а не води,
перла, лали, агати – ой які ж пребагаті!
Відшкодуються збитки – ще буде розплата…
Скарбівничий – скупар: не додасть, а відніме,
забере крові жар, та ще й голос відніме.
А зостанешся ти, як старчук, при ціпкові…
в жилах – сіль замість крові…
Будь же щедрим, дивак, і уклад не порушуй,
розквитаєшся й ти – маєш душу…

5. “НЕ-БУДЕ…”

Був час. І на світі мене не було…
Годинник цокоче: “Не-буде!..”
І било у губи студене живло,
тепер – тільки камінь у груди.
І дуб височів непохитно – був час,
та навіть пенька вже немає,
і образ коханої першої згас,
останньої також згасає…
І кваплюся жити, бо часу нема,
токоче годинник: “Не-буде!..”
Я стрілки зірвав і трибки поламав,
щоб рух зупинити в нікуди.
Та вдарила в скроні розмірена кров,
чи, може, відлуння “Не-буде!..”,
чи, може, то камінь застукав ізнов
у грудях, у грудях, у грудях…

6. РАНА – ЖИТТЯ

Цілителю, гоїтелю великий!
Не вигоїти смутку навіть криком…
Немов роздмухано вітрами скирту дроту –
вона летить розвихрено навпроти:
за мить у тіло вп’ється жовте списся…
Як в звуки зміст, так страхи уляглися
у образи, і чути гостроту
на відстані – нестерпно – на льоту…
Та й чи доцільна вся твоя цільба,
якщо найглибша рана – у губах?
Стулю їх міцно, щоб мовчати знов,
та ж білий холод вглибився у кров,
розрісся в жилах, вглибивсь у сурелі…
А ти мені даруєш дні веселі,
суцвіттям тішиш, жаром пелюсток
і тулиш подорожника листок
до здряпин, що на п’ятах, але ж рана –
саме життя, уся його омана.
І тану пучками… і поникаю зором,
у тілі власному мені давно просторо,
немов не в себе трапив уві сні, –
доручення виконую сумні,
чужим життям живу у іншім часі…
Знетямившись, хапаюся у страсі
за соломинку вітру, як за спис,
і згадую, що жив же я колись
життям своїм, і не ятрилась рана,
і житній вітер долинав із лану,
і відкривавсь широкий світ з коня,
що вище себе був тебе підняв,
щоб голосом зеленим з висоти
хвалу природі міг воздати ти.
… Та голос горошинкою з стручка
вилущується: – Світоньку, яка
це мука – бути не собою!
Не вигоїти рани часової…

7.

Лиш ланець розірвав –
в руках відро дудніє…
Життя розмарнував –
і погасив надії.
Лиш світить глибина
джерельно, непогасно;
та погляд, мов струна,
обірваний довчасно.
Чим спрагу доточить,
щоб зачерпнуть краплину?
Глухе відро кричить:
– Це ти вернувся, сину?! –
На цямрини грудьми
лягаю – голос бачу:
він ріжеться з пітьми
склом битим та гарячим,
до крові ранить слух –
і пам’ять розтинає.
Прорвавсь не ланець – круг:
безглузда прірва зяє.
Зір не відновить рис,
уява не відтворить
того, чим жив колись:
минуле не прозоре.
Чим погляд доточить,
щоб зазирнуть в прожите?
І зруб уже кричить
розпачливо й сердито:
– Гей, дурню, відступись,
бо глибина поглине! –
І голос: – Не дивись
униз ніколи, сину!!!
Бо там – на глибині,
все, що було до тебе:
сокири крем’яні
і вежі, вищі неба,
залізо, бронза, мідь,
списи, сулими, роги…
З колодязя ж століть
не зачерпнеш нічого…
Земля – біжучий час
висмоктує до миті.
Лежить там стільки нас,
скільки й стоїть на світі.
Лиш в очі не хапай
ні сутіні, ні стужі,
недоля йде сліпа,
веде через калюжі.
За дном ще інше дно,
і ями, як століття.
Все, що було давно,
стає одноманіттям.
Що прагненням реклось,
землицею збулося…-
Час битий, наче скло,
луна одноголоссям:
– Коловорот не руш!
Ущерть наповнивсь світом!
І навіть із калюж
черпай лиш “аква віту”!



Павло Мовчан – Не вигоїти рани часової (Цикл) вірш.