Павло Мовчан – Ідоли (поема)

1.

Був ріг наповнений вином,
І триголовий ідол п’яний
Поставив ногу дерев’яну
На довгий промінь, що мечем
Лежав рішуче між речей.
А день котився валуном,
Вминаючи у ситу землю
Зелені хвилі сонних трав,
І творив річище Дніпра.
Двома рядами йшли древляни,
А жрець на білому коні
Стелив на створеному дні
Блакитне полум’я. І лив,
І лив вино:
– Це божа кров, а наші сльози…
Пий, земле; пий, і пий, і пий…
Вроди нам сонце у воді,
вроди, вроди…
Вроди нам силу, силу, си…
Вроди співучі голоси…
Вроди кохання і троянду…
вроди засмучену вербу,
вроди, вроди, вроди…
І білі крила лебедині… тривогу –
Рибою в воді…
Вроди нам думи молоді…
вроди, вроди, вроди
І тихий сон, і сміх сипучий,
І спалах блискавки, і грім…
вроди, вроди, вроди
Дніпро в Дніпрі і грона хмар
На молодій галузці річки,
І соловейків, як порічок,
Так рясно нам вроди, вроди…
На недруга – вогонь і дим!
Огурну шаблю і дуби
Глибокорінні – по Вкраїні…
Був ріг порожній. Ідол п’яний
Трьома міцними снами снив.
Двома рядами йшли древляни
І на руках Дніпро несли.

2.

То навшпиньки по озеру
ходить Стрибог:
Видко жовті долоні і воскові щоки мерця.
Він збігає по хвилях, ніби по сходах,
Бурштинову сльозу не зітерши з лиця.
Там божниця стоїть на блакитних стовпах,
А навколо онуки очікують знов, –
І по східцях Стрибог широченно ступа
З вогняними словами палких молитов.
Дух свободи пече і вуста обпікає,
Нахилився Стрибог – хоче пить, хоче пить,
Тільки зашморг його до води не пускає,
То на шиї колода князівська горить.
Загрібає руками повітря пусте,
Піднімає до губ повні жмені блакиті.
Тіло листям, неначе лускою, покрите,
Разом з хвилями зводиться, квапно росте.
Обсуваються руки – висять по боках,
Плюскіт хвиль, наче марення хворе крізь зуби,
Відбиває вологу пожовкла луска.
Певне, хоче спинити причаєну згубу.
Пізно. Котиться лоскіт по виї знайомий,
Розчинившись глибоко в Дніпровім прорані,
І задушене слово погасло у ньому,
Мов даремне благання в зруйнованім храмі.
Князь Володимир наказав:
“Ови осечи, а другія огневі предати…”

3.

На вологій опуклій спині Дніпра
Блискавиці червоні лежали,
Ніби хтось закривавлену длань полоскав
І злочинно дзеленькав ножами.
Лише плеск, лише викрик води,
Немов Сон перетятий стрепенувся,
Лише хвиль безхребетних ряди
Зупинились в безтрепетнім русі.
Зріє
Грім –
Громовиці дрімають хмільні,
Затопивши підступнії жала в блакить.
Ні, не сонце, а збурений ідол лежить
І силкується руки піднять кам’яні.
Що там руки, як слово змива течія,
Тінь хрестата тяжить і лягає на плесо,
Швидко крутяться очі, мов срібні колеса,
То їх вир водяний кружеля.
Ідол котиться вниз. А риба за ним
Косяками пливе, косяками,
Ніби звуки флояри чи звуки зурни
З глибини підвестись закликають.
Блискавиці дрімають, попробуй торкнись,
Простяглося за обрій останнє прокляття;
Балвохвалець кричав: – Повернись, повернись!..
І набросклую вию згинав перед катом.
Прокотились громи, бискавки і гроза,
Впало капище так, як циганське шатро.
І повисла над світом гаряча сльоза,
Пролилась не Христова – язичеська кров.

4.

Рубали ідолам сиві голови
Падали падали
па-да
лилися сльози
І крик і зойк і стогін
Ріг вибитий із рук
Вина нема
Бенкет бучний бенкет
Кружляння орле і воронний лет
І сонце як сльоза
котилось по землі
і висихало
Рубали руки –
дзвеніли жили
Рубали –
голови котились по землі
І усмішки металися криві
Вуста криві
росу рясну спивали
Рубали
Тесявернітесявернітесяверні
Ожийте
Котились голови
земля кудись котилась
Голодний крук догнав сльозу
склював
Лише сокири пімстливо світились
І гнів Хреста на лезах тих лежав
Земля відрубно покотилась у світи
Від суєти від жаху від мети
А по дотичній до землі ходив Ісус
І тінь за ним мов згусток самоти
Запізнивсь на банкет запізнився Амінь
Кожне дерево хрест
Кожна зірка гвіздок
Відокремилась враз покотилася тінь
Незавершений крок просотався в пісок
І розпачливий плач
І воронячий кряч
І прокляття
прокляття
прокляття

5.

Впав останній поганин –
і човен гойднувся.
Сонна хвиля штовхала його в далечінь.
І луна перехрещених чіпко мечів
Торочилась скорботно, як дим над полями.
Залишилась межа там далеко, далеко,
Простелились дороги в мовчазне небуття;
І нависли хрестами осінні лелеки,
Човен далі пливе, а вони не летять.
Їхні очі дрібні, – наче кров захолола,
По дві краплі на кожнім висячім хресті.
А під днище лягали листки золоті,
Білі лінії знов переходили в кола.
Непорушність води і пригніченість крил,
Лише човен пливе по інерції далі;
Дивна тиша приречений човен гойдала
І сутулила дужо незримість вітрил.

6.

Білий серп стиска
невидима рука,
Білий серп розгулявся на дні Борисфена,
Випливають підняті химери зелені,
Конвульсійними пальцями дряпають плесо.
Срібнотіла русалка сплітає вінок
І роса засиха на оголених персах,
Чує: в неї за спиною скрадливий крок,
Чує стогін трави під важкими ногами,
Обернулась – вінок покотивсь по траві,
Не вінок, а заплетені колом гадюки,
Обернулась – з недеї вогонь вибігає
І тремтливі до неї протягує руки.
Стогнуть ідоли гостро під лютим серпом,
Дерев’яні вуста щось белькочуть нестямне.
Може, серп у набросклих долонях застряне –
І протягують руки за білим серпом.
Боже мій, боже мій, боже мій!
Ой, рубіняться краплі на персах бентежних….
Хвилі стан охопили, хвилі, – мов неживі,
То ж бо хвилі принишклі
перед богом пожежі.
Половина – воді, половина – вогневі,
Де та грань невловима,
де той вічний кордон?
Стегна в воду заглиблені,
ні, не в воду, а в сон.
Мліють перса в обіймах вогню – металевих.
Гострий дотик серпа, ніби лоскіт пробіг,
Похилилась на воду русалка підтята,
Бог пожежі на воду знесилено ліг,
Шепотів у обіймах останні прокляття.

7.

Слово дударя:
-На дерев’яній флейті заклинаю світ,
Ніхто не відгукнувсь на мої звуки,
Лише жало іржавої гадюки
Блищало тускло в молодій росі.
То не роса – кругом одна отрута,
І мертве сонце на траві лежало,
І райдуги покручені, мов спрути,
Червоні мацаки, неначе жала,
У мертве сонце повтикали.
Ніщо не ворухнулося.
П р о к л я т т я!
Я не чаклун. Я просто хочу жить.
І раптом, ніби язики з багаття,
Повиповзало звідусюди гаддя.
Я сам собі здавався вже чужим,
Сліпим знаряддям невідомих сил.
Навколо множаться гадючі голоси,
Хвалу співають – я акомпаную.
І звуки тишу, ніби храм, руйнують,
А від богів лишався тільки прах,
Який у снах моїх завіяний ночує…
Так ідоли лежать на дні Д н і п р а,
Кричать вони, а їх ніхто не чує,
Бо розпач їх змивається водою,
А крик божественний в незвідане тече…
Лише веслом рибалка, як ключем,
Відчинить воду і в глибінь загляне:
З тамтого дна на стогін океану
Гадюкозвивно водорослі гнуться
І пнуться вгору…
наче слово в хорі,
Тіла сполучені єдиним вірним рухом.
Рибалка схопить лиш краєчком вуха
Розтягнутеє ідольське прокляття.
П р о к л я т т я!
Я заклинаю світ:
Без мене лопотітимуть тополі
І келих місячний, роздріблений на шріт,
Посиплеться схвильовано із віт,
Впаде на воду – буде келих знову.
Зерно пшеничне вирветься з неволі,
Розірве сон, немов німоту, слово,
Промацає корінням суть землі
І зосередить силу в собі знову.
Тіла гадючі, зв’язані в кулі,
Як хмиз сухий, чекатимуть на спалах.
Земля… земля мене приспала…
Заграв на флейті відчаю мотив
І непомітно землю розбудив.

8.

Зійшов із кручі В о л о д и м и р,
Став на коліна у воді.
Чолом об воду об дніпровську,
Чолом гарячим б’є, чолом:
– О господи мій, тоскно, тоскно,
Моє прокляття потекло,
І хрест поплив у море синє…
Як сонцем вибуха росина,
Так гнівом вибухли вуста, –
Огненну “біблію” листа,
Вірніше, наливну калину
Рука владики:
– Це перша крапля… Крик у ній!
Хіба не боляче мені?
А може, з мене? – Ні, не з мене!
Та кров з моїх очей тече.
Весною слізоньки зелені.
Проте як сонце припече –
То й бджоли затінок шукають…
А хрест пливе. Як в леті збитий,
Струмує за водою птах…
Гірка калина на вустах,
Коли вона не капа з китиць.
Перекосило губи кату,
Проте сокира не тремтить;
Вже знову голову чолату
Несуть по-ідольськи топить…

9.

Як помело, так помело,
Як вимело, лиш тінь зосталась,
Бо з голови все починалось.
Шукаючи на виї зламу,
Де смерть значилася вузлом…
Благословлялось все хрестом!



Павло Мовчан – Ідоли (поема) вірш.