Павло Мовчан – Іменники (поема)

Маркіянові Шашкевичу

В с т у п

Чому два словники – небесний і земний –
пронизують мене, як дві тугі струни,
в мені бринять напружено й безладно?
Але земний словник потовщується владно
і голосом лунає називним.
Вкраїно рідна!
Руське слово бідне!
Літаєш над папером ти безслідно,
що й не спіймати кінчиком пера…
Але ж тобі давно уже пора
стать не відбитком звуку – ярим змістом!
Хоч ти й нетлінне, та життя ж згора,
і кожна річ таїть у собі іскру.
Іменники мої! І власні, і загальні!
Привласнив вас на мить, щоб вічно називати,
лунаєте з небес, та літери астральні
замкнули плинний час у вас, як у загати…

…І сповнилась його любов висока.
Вона стояла на вітрах як докір
людській зневірі, віщій глухоті,
і вище днів піднявсь його неспокій,
щоб словом змірять радість у житті.
На будування духу – самовладне
поклав терпляче слово і нещадно
відкинув все непевне, нетривке
та й зводив самотою дух надсадно
на рівень серця, вище… вище скель.
Один над усіма, через усіх, в усьому,
слідком ішла зима, а він один – в огромі
на слово слово клав, вершив свою будову,
щоб було світло всім і затишно, як в домі.
Та й спорудив.
Не впав, знемігшись від утоми,
і перелітний птах заглянув у хороми:
блакить, блакить, блакить.
Блакитна стеля й стіни.
Прозоре, світле все, як небо. Без відміни.

П р о с т і р

І поле перейшов,
переступив зелину,
у рукаві приніс
довірливу хмарину
і видихнув з грудей
дванадцять перепелів
та й запитав людей:
– Чого ж ви невеселі?
Я з чотирьох сторін
до вас йшов одночасно,
слова підвів з колін,
щоб пам’ять не погасла.
А ви… хоч би тихцем,
знеобачки… зумисне
роз’ясненим лицем
відбили світлість мислі.
Так ні… В очах – димок,
в руках – чи трут, чи вата,
щоб тріщини думок
щільніше конопатить.
Та ж слухайте! В устах
у кожного по пташці,
і кожна пам’ята
пісні наші прекрасні…
Чому ж вам німо скрізь?
Луна чужа вам мова.
У краплях моїх сліз
здрібніли ви, панове!
Не знаєте, що слід
від слова – ой глибокий!
Лунай же на весь світ,
на всі чотири боки.

С в і т

Великий світ – мій захист і зарука,-
що ледве й чуть, як серце моє стука,
проте мої невидимі зв’язки
з прочахлим полем, течивом ріки,
з понурим круком на сучку вербовім,
з травиною – постали на любові.
Все в світі в непоривному зв’язку…
Звідкіль в моїх долонях по гвіздку,
ступні прошиті наскрізь, що й не стать,
аби до вас дороги не топтать,
щоб смак не втратить – оцтом змито губи?
О ясен світ, який ти мені любий.
Як ніжно пахне стругана модрина,
що стала кістяком в зів’ялій спині.
Припали пилом і зів’ялі плечі,
в очах дощі змінились на хуртечі,
і чути стукіт серця в порожнечі:
– Цей світ люби в братерстві й ворожнечі!

Д е р е в о

Дерево пам’яті в тридцять кілечок,
чи ж пам’ятаєш дзенькіт вуздечок?
Кінь норовистий пробував кору,
вкритий лускою – листям прозорим.
Наче линовище, тінь, трачена пилом,
ока сучком самовито водила,
чи ж не злітається круччя на ясен,
щоб присмолити до гілки – по птасі,
в четверо рук стовбур замкнути,
щоб не розмила до кореня сутінь…
Дерево затишку з чистим сумлінням,
в кільцях замкнулося наше стремління.
Десь у волокнах вплелися долоні
й грива коня, що стояв на припоні.
В пам’яті рук, в звивинах ліній
круглість відбилась моя поосіння:
кожну біду і журу непозбутню
згладжують руки, в яких ти – присутнє.
Пам’ять підноситься врівень з тобою,
дерево в кільцях, ми навіч обоє…

Д і м

Чом у вікно на льоту заглядаєте?
Чи ж до вечері нічого не маєте?
В мене пушинка – дрібненька зернинка,
що залетіла на ніч для спочинку…
В кухлі вода голубіє, як пташка,-
з нею мені розлучитися важко.
Світить в солянці сіль, як в лампадці,
аби видніше було моїй згадці.
Чистий папір, щоб відбити сумління,
тиша дрібна, як гірчичне насіння.
Повно піску у високих чоботях,
та ще вікно, що чорніє навпроти…
Ось все, що маю: надбане збіжжя –
все, що сховав від жахного навстіжжя.

П т а х а

На ліве плече обернувся –
замети холонуть,
на праве – купають лоша у чотири долоні,
і річка тече через око глибоке
туди, де не мірявся простір на кроки.
Попереду в тебе літа самойдучі,
позаду все двері та двері рипучі,
а слідьма покреслений аркуш летить
за тобою,
де ймення забуте промито водою.
Промите – синіє, мов крига на зламі,
коли озирнувся – нічого, крім плями.
Крім плями на білому пір’ї лебідки,
що зринула раптом нізвідки, нізвідки…

П с а л о м

Життя відживається, сходить зітханням.
І кров вичахає. Та є ще жадання
топтати цей ряст, і розвіювать порох,
і погляд ослаблий підносить угору.
Обмисли нас, Боже, ще раз добротою,
наповни обличчя і зір яснотою,
пошли милосердя на наші рамена –
полегши тягар, що гнітить цілоденно.
Будь щедрим, ласкавим до тлінної плоті,
дозволь долюбить, доскорбіти в скорботі.
Насить мені душу,

Схили своє вухо

І шепіт згасаючий

Ще раз прослухай:

– Я тлін. Я ніщота. Хіба ж це ганеба?
Невже ж тільки й того,

Що порох для тебе?

Чиє я сповняю весь вік повеління,
коли очищаю печаллю сумління,
навіщо знання про добро чи про злочин,
якщо не до тебе обернені очі?
Якщо я – суть порох,

То й ти є ніщота,

Лише неспівмірна із нами скорбота.

В і к н о

Сплакнула шибка – на негоду,
відлуння схилитнуло воду,
бо хтось зітхнув на всю господу,
що й озирнутись не посмів.
Синів не хліб – окраєць льоду,
замість вина – пив з кухля воду,
ще й непомітно оп’янів.
То так… Життя… Воно всіляке:
тут посміявся, там поплакав,
і є на все своя ознака,
щоб краще долю розумів.
У світі все таке двояке –
пий воду і красненько дякуй,
що ти прожив хоч стільки днів.

Ж и т л о

Іржа малює пустку на замку,
ядушно дише в дзеркало глибоке
і нашвидку розводить в казанку
рідку водичку, тиху, синьооку.
Дощ зувсебіч у вікна загляда,
холодним оком водить по підлозі –
там спить мотузка спорзна, як удав,
звиваючись клубками у тривозі.
Тут страшно жить і очі піднімать
до сволока, де гак зігнувсь двозначно.
Тут стіни ждуть, коли вогню печать
торкнеться їх, щоб спалахнути вдячно.

Д о л я

Позичивши неба, навиклий до зміни,
до гострого простору, до України,
до слова, а слова не скаже ніхто,-
вуста поіржавив – приходь, німото!
Як холод – то хутко вмуровуєш в лід,
як спека – язик зотліває, мов гніт,
як дощ – то іде у чотири потоки,-
обвуглювать можна, скажи, ну допоки?
Допоки у прірву забутку летіть
і чуть, як б’є тиша ключами устріть,
обдмухувать порох з долоней допоки
і знать, що не вшир –
в глибину твої кроки?
Усе позасущне – хіба в набутті,
хіба в німоті всі слова золоті?
Хіба ж, ну хіба так все буде полинно?
Судьба гіркосійна, ділись вполовинно!
Зсихається, меншає неба кружальце,
і дні, що минають, рахую по пальцях,
загнувши мізинець, рахую спочатку
і, наче вуглину, роздмухую згадку…

І м е н а

Дано нам слово для довіри,
щоб приручить найменням звіра,
безрідну квітку захистить
і сполучити жар сузір’я
з моїм теплом в єдину нить.
У слові, злитім із жаданням,
мов пломінь, схопиться питання
про всю доцільність йменування,
про грань між радістю й стражданням,
хоч рветься часто долі нить.
Навіщо в слові зволікання –
якщо одвітчик все мовчить.
Розділені повітрям чистим
і словом, зрадженим у мислі,
ми обертаєм для користі
довільний безневинний звук,
хоч прагнем криком волокнистим
надійних досягти сполук.
Але де тонко, там і рветься,
хоч довга ниточка прядеться,
та хто спасенно відгукнеться
на твій прощальний хриплий звук?
А павутин омана тчеться –
самовиснажливий павук!
І слово, як метелик, в’ється,
все вислизаючи із рук…
Прийми обітницю мовчання,
звільнись від мови й запитання –
є німота для раювання,
а слово… слово – для розпук.

1969

Павло Мовчан – Іменники (поема) вірш.