Павло Мовчан – Медитації

1. Біля монастирської брами

Ще день вербі коронуватись
та вщертно вітром наливатись,
і величатись житлом птичим,
і крону щебетом музичить.
А потім все, заламуйсь, гілко,-
дудить пронизливо сопілка!..
Очима, де не запряду,
жовтаву скалочку знайду:
то віск проріс,
а то живиця…
краплини сліз,-
яка різниця,
що нам віщує знов біду.
А ще недалі як учора
красоля нишкла в квітнику,
лежала тінь чиясь прозора
на щойноструганім току.
Як весело снопи стояли
і дві вівсянки щебетали
на гостроверхім вустюку…
Це зміни ті, яких ти праг,-
сидить небалакучий птах,
поводить чорним своїм оком
за кожним рухом,
кожним кроком,
й на сопілчаний клич високий
ростуть круки, як шпичаки,
і однозначно й так завбачно
спростовують твої думки.
Про що це все? Про швидкоплинність,
про біль в схололій крапелині,
про злегковажені часи!..
Та ще – про пташині голоси.
Лиш не про сум і нудьгування,
не про сопілчине туляння,
не про пір’їн злинялих жмут.
А все про суще, безпричинне,
яким ні краю, ні почину,
і про звертання щохвилинне:
– Я, Боже, тут! Я, Боже, тут!

2. Через поле

Печальники мої, кричальники щоденні!
Покошено сніги, і на високі стерні
упала тінь листка та й гнізда відігріла –
летять собі на них ізпіднебесні стріли
і вражених зміят, пришитих до землиці,
над полем весняним несуть, як плащаниці…
На дерев’яний плуг наляже ратай з вітром –
широка борозна ізнов буде бриніти.
Просиплеться зерно й ворони самосійні
на чорне полотно по гніздищах надійних.
Двопільний урожай збереться теж дворуке,
один – на коровай, а другий –
чи ж на круків?
Кричальники мої, печальники щоденні,
знов переплутав Він одне із другим в жмені.
Засіяв спершу сніг, а опісля вже – зело…
Чи ж гніватись?..
Той Бог… якийсь він невеселий.
Чи ж клопоти його ізнову опосіли:
замість хлібів густих йому вродили стріли.
І ходить жнець сумний,
ніяк вкосить не може.
Чому ж із нас ніхто йому не допоможе?

3. Розпиток

Пощо так є, як є? –
стратенство повсякчасне,
все, що вогніло, – гасне,
від корогов прекрасних
в долонях – руків’є.
На віск кладу печать,
і мову затаврує,
адже з-під ніг кричать,
відрікшись фарби, – вруна;
і вічність, що в очах,
зіниці звуком круглить…
То захват, то жура
ламають жили дзвоном,
а з плоті мені – страх
відтворює колону.
І словом, як вапном,
все кріпиться на стиках,
риплять суглоби знов
під троїсту музику,-
то вихитався рух,
як пагін із зернини,-
тичба колон довкруг
щільніша щохвилини.
Та тверді нестача,
щоб плюсклу тінь відкинуть…
І вироста з плеча
цікава будячина.
Стебло перехлюпне
всю гіркоту зелену,
а все, що є,- було…
Чи ж буде й після мене?

4. Ночівля

В смак тиші – пам’ять знов занурив,
де звуглений чорніє птах
і голомшіє вовча шкура,
розіп’ята на кулаках.
Услухливо, як камінь в річку,
з чуттям всесяжним глибини
летів, і струмені навстрічно
вергали запах давнини.
І кислість смушку в красній скрині,
і терпкість хрому й кунтушів,
і хижі пера соколині,
і дух козачої душі.
Покрасти в очі все до риски,
та як же з часом, давнино,
якщо розсипалась колиска
від доторку на порохно?..
Згортаю пучки з переляку,
зринаю, зраджуючи слух, –
виношу лиш відвертість смаку,
а в пучках трину від розрух.

5. Ранок

Обновились вікна зранку,
щоб надвечір заніміть,
щоб відкрилась кожна шклянка,
як важка чавунна кліть.
З них перепурхом вільготним
на роздоленьку свою
чорні вилетять полотна,
в крила широко заб’ють.
Незмережені дочасно,
непробілені ніким,
миттю призелень пригасять,
пороздмухують пташки.
Чи ж біда моя журбова
на журбину бідину
підвелась, як хрест дубовий –
ні звалю, ні підітну?..
Лучче б серцю бути з воску,
пучкам – з срібла, щоб не знать
оту волю смертоносну,
гостру місячну печать.
Голки б солодко впивались,
з вощаниці б капав гнів…
Боже, чом воно не сталось
так, як я того хотів?

6. Біля Дніпра

Порожніють руки.
Птах, що випадає з повітря,
і висипи горбаті.
Незаповненість простору тебе непокоїть
ще більш, ніж учора.
В круглі ями, де бані кульбаб височіли,
падолисту насіялось – до позолоти!
Порожніють очі.
Цегла по цеглі –
хтось розбирає мура довкола тебе.
І вкрадається холод,
вільгне пісок під ногами,
і слід, що ти думав – тривавий,
затягує хвиля.
Довго сушиться невід порожній,
на веслах холодних мережиться блискіт.
Дорога тобі на розріджений обрій –
там хтось бовванів ще від ранку –
порожнина лишилась…
Срібляста луска запорошує очі –
на зиму.
Човна відв’язавши мілкого,
попробуй на лікоть хоча б
відступитись від себе,-
чи дивиться хто на оту порожнину байдуже?
Як рясно порошиться мерехт зчорнілий,
гніздечко снує в спорожнілому вусі кигиця.
Зія порожнина.
Поквапся скоріше у неї вміститись.
Та ж холод такий, що зсудомлює волю і руки;
і раптом заповнив усі порожнини
розважливим звуком:
– О-о-о-о-о…
(відлуння)

7. Над водою

В теплих гніздах води
задрімало каміння безлике,
що ж той сон надовкруг,
як на волосі вітер цигика,
і летить поплавець,
перепурхує з хвилі на хвилю,
і байдак, як корець,
ну ніяк недочерпає зливу.
Об повітря розбивсь –
недописану вигладив зморшку
жовтий диск –
сліду жовтого стьожка…
Завтра – ніч, а сьогодні
пір’їна – весло і піску одностайність.
Завтра – сніг, а сьогодні –
хитальна-хитальність…
Щасним будь! Щасним будь!
Щасним будь!

До свого осереддя розмитий:
чесна путь – хресна путь,
і на “потім” нема чого жити…
Широчезне “т е п е р” – від звуку
аж, гай! – до відлунку, що гине;
твій життєпис запіксь на пері соколинім.
Все в три слова вкладеш:
“був такий” і “немає”…
і не визначиш меж –
ні початку тобі, ані краю.
Присусіджений скрізь
до усіх відумерщин і зросту…
І не треба тут сліз,
бо воскреснуть так просто,
так просто, так просто.

8. Лист подумки

Чому ж мені, друже,
так солоно пахне любисток і рута?
У пучці метелик крилом перевіює сутінь.
Метелик ручний і приручена рута зелена
позначили ніч високосну для мене.
Вузенька та ніч, наче кладка вербова,-
її перейти – що примислити слово.
Та що я скажу, коли замкнуті губи водою,
крило неминуче ширя над тобою?
Це все зволікання з його неминучим чеканням
на перше питання
(воно ж бо таке, як й останнє):
– Пощо, і звідкіль, і допоки? –
Низенький одвіт, хоча звуки високі…
Таке-то, мій друже, ходіння за межі денного:
почуєш лиш крик звідусюди…
і більше нічого, нічого, нічого.

9. Навіки з деревом

Яка це гра? – навперегін
іти з ціпком вербовим
і все очікувать одмін
на гоні полиновім.
Все той же степ, і обрій той,
і ступінь дрібцюватий;
і котить нехворощ – до втом –
розсохи сугачаті.
Об ощерхльовану щоку
розіб’ється шуліка,
та й не полишиться знаку,
ні спогаду довіку.
Із-поза спини наперед
все бігти патериці,
не знаючи ні меж, ні мет,
де треба зупинитись.
Знай доганяй, переганяй,
перемітай степ кроком,-
тут самосіється врожай
трави на всенькі боки.
Лиш виб’є прузлик дріж тонку
у кійло волосінне –
на самовпевненім ціпку
проб’ється брость осіння.
При потопельстві так тримайсь
і пальців не розв’язуй –
не то розбурхана трава
знесе назад відразу…
Проб’ється, може, корінець
і вхопить шлях раптово,
поклавши мандрам сим кінець
душі твоєї й слова.

1967



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Медитації вірш.