Павло Мовчан – Батькові

Проносячи шум, саморослі колони
попарно ішли вздовж шляхів кругових…
Ти слухав і вгору підносив долоні –
вони ж підлітали не вище трави.
Який же низенький… А води ще нижчі.
Та сонце ще нижче за води сіда,
щоб нуритись в темінь і шляхом очищень
пройти, як проходить краплина-звізда.
Лежав горілиць, а долоні, безсило
спурхнувши, знеможено падали вниз;
чи ж шум піднебесний, чи пташку ловили,
бо знов до колон збронзовілих тяглись…
Вбираючи спиною води джерельні,
коріння повзке ти хребтом доточив
і знав, що ступнув за межу несмертельну,
коли у війну ще життя заступив.
З продухвини неба листочок медяний
упав на обличчя і губи стулив.
Я крикнув за тебе: – О земле-Тетяно!
Який він безкраїй, хоч зовсім малий.
За шумом високим ніхто не почує,
як голос незроджений в горлі кричить,
і краплі небесні по жилах струмують,
угору рвуть руки, щоб крик доточить.
Ген, тільки вершечки трави схилитнулись,
зненацька колони угору знялись,
і пригорщі, повні землі, сипонули,
піднісши вузласте коріння увись.
І ця запороша, мов хмара, відлине,
і ти ще зведешся, щоб знов впасти ниць,
аби все земне увібрали краплини,
що світяться маком на денцях зіниць.



Павло Мовчан – Батькові вірш.