Павло Мовчан – Спорідненість

Небес високе будування
на вінці обрію оперте –
висока кришталева баня
лункою тишею всещертна.
У безголосому світанні
спливало сонце так повільно,
ніби зіходило востаннє
над сонним світом чорно-білим.
Востаннє цвів метелик біло
на бадилинці кропиви,
волосся сонячно горіло,
як німб, довкола голови.
Усе опуклювалось. Зріло,
проймалось світлом золотим,
все більш споріднювались з тілом
за ніч відчужені світи.
І ти, позбувшись незалежжя,
звільнившись тишею від слів,
мов бадилина, – тихо стежив,
як угорі метелик цвів.



Павло Мовчан – Спорідненість вірш.