Павло Мовчан – Балада про пташку

Замисленим запахом льон засинів,
і вибухли соняхи – у далині,
і певність на Вічність вода засвітила
у нуртах глибоких, блакиті горнилах.
Сиди, пий меди молоді з соломинки –
дароване літо усім для зажинку.
Нехай спочиває душа під вербою,
що з дудки співкої зросла над тобою.
Байдужий дударю, в порожньому вусі
кропив’янка спить, посивівши у скрусі:
їй сниться пучечок пташат незів’ялих
і дзвін розсипний тонкогубих конвалій.
Скрипалю, порожнє гніздо на долонях
викруглює око, де крига холоне,
а струни стеблин, що вп’ялися в зап’ястя,
гнізду не дають із долоней упасти.
Засуджений ким на німе однування,
чому не зведеш ти одного питання,
в якому зубів та іржі скреготання,
в якому будяк чорно-хижо цвіте
(туго в сувої загорнутий степ
гуде безнадійною міддю щодня)
і кличе, і кличе мале пташеня?
Дударю, минуле не знає виснаги,
пече печією, помножує спрагу,
і кольором льону, і соняхом жовтим
схиляє все нижче тебе до скорботи.
І слово несправжнє, і думка зрадлива,
коли, як відлуння, душа сиротлива.



Павло Мовчан – Балада про пташку вірш.