Павло Мовчан – Світовид – збруцький ідол

С. Пушику

Вже голос розповивсь і воленьку святкує…
Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням.
Ой скільки голосів кричало моїм горлом:
– Волі! Хліба! Мамо! –
Просочувався шепіт: – О життя стражданне…
Очима – Світовид і досі продивляє,
здригається в мені, як Збруч перепливаю,
полегшено зітха, коли іду від річки…
І, звільнений вві сні, він бачить одночасно
минуле, майбуття, потворне і прекрасне…
П’явки стежок повзуть на пагорби багаття,
в розцямрених очах царюють бджоли сонця:
солодка тиша захвату, п’янкий нектар мовчання:
його надміру в горлі, аж хочеться весь світ осолодити…
Але праворуч зуби холоду ошкірились на стріху –
з них скрапуюча лють видовжує хижацтво,
щоб прохромити мурзате дитинча під обстановкою…
– Цур тобі! Пек, морозе! –
У білому дуплі зими так затишно, снописто,
що і гіркий капіж, і дух солом’яний
знебарвлюють повіки і гасять зір…
А голос крейдяний
по білому проводить риску – дзеркальну тріщину…
Ти обернися сам у собі і очі пересунь лівобіч,
здвой свої вуха,
аби почути, як плач розхитує хреста дубового…
Щоб зором здвоєним промацать, мов рентгеном,
горбочок кожен
і пращура знайти, що не зведе ніяк суглобів
у кулак
чи в жменю, щоб, щоб зачерпнуть з гладущика
сипкого проса…
Землі все товще… і вагота видовжує маслаччя…
Так-таки смішно відчувать безсилля і свою розірваність…
Сміється череп сміхом затверділим…
– Хто воскресить? Хто стулить все докупи?
Якщо у крейдяних проміжках земля вклинилася? –
О Світовиде! Крізь мулові потруски, крізь глину
в ніздрях
камінчик в роті хіба ж ти продихнеш?
Чи виречеш хоч слово?
У вухах глина… І лише пучками ти свідчиш
небо: рік Волопаса, осіннє рівнодення та Маланки…
Та що мені? Дні однакові, змарновані, мов
наперед. Літа – в ломбарді. І я їх вже не
викуплю ніколи, бо так зібгав квитанцію, що
з паперових ліній лиш вичитаю долю
паперову… та білизну…
Хтось з водоспаду сходів тебе покликує –
і безіменне, слухняне вже єство за звичкою
ще озирається…
О Світовиде, я розумію, чому ти скам’янив свій
слух і наповічно засудомив рухи…
Бо послух – звичка, чуже привласнення та
слугування волі…
Глянь прямобіж: мчить хвилястий обрій
з горбочка на горбок,
земля сутулиться, хоч і плуги, і борони її
щоосені і щовесни рівняють, а горошина біла
її викочує, рябесенькі ж яєчка жайворині
згладжують і розминають грудочку кожну,
а пастушки збивають пальцями узвишшя
кожне, аби побачить обрій…
Але, але земля горбатіє…
В якому часі це? Якщо і він круглявий?..
Попереду вже стільки, як й позаду…
Пригадуючи, ти передбачаєш…
О Світовиде, ти восьмиоким зором навсібіч
бачиш, кругло розумієш,
ніде тобі розривів ані пауз – все замкнуте, сферичне.
Чи не тому ти весь – одна суцільність?
А мої ж суглоби – розтяті, подрібнені.
І треба рухом м’язів
їх виправлять щомиті, бо все згинається: коліна до грудей,
а лікті до живота… Рука ж стиска пашницю,
у мушлях слуху –
рідні імена… У ніздрях-дух пшеничний…
А зір покраяний
лиш бачить сходи – вгору, де хтось долонями
собі вуста впотужнив, волаючи: – Гей, Павле!-
Хіба ж меле?
О Світовиде, безіменне “я” ще вище бачить!
І сягає зором безодні вічної…
“Павлом” я вчора був, але сьогодні інший,
відмінніший Іванніший та Василіший…
Що варта сила рук? Стулити губи та розв’язати
притьмом язика,
утнуть, розняти, пов’язати ланки, буй-турові
скрутивши рога,
приторочити до очкура, як чару, чи
нахромивши на стрілу хребет осетровий,
пустити з тятиви й нагодувати серце?
О Світовиде, губи ти зімкнув і кругло
запечатав мову, мов надів каблучку.
О Світовиде, восьмигубим криком я проклинаю
на весь світ:
– А хай посохнуть руки! –
Бо сила духу піднімає крила. Всяку
окремішність об’єднує
стремлінням. О Сві-то-виде, видиме – не сутнє.
І камінь дише.
І Петром зоветься, і тулить свою голову
в долоні, і заповза за
пазуху, і нишкне, щоб раптом вдарить в груди
і потрощить суглоби.
Та, зрештою, ти кам’яний і сам. І пам’ять
зав’язав, стягнув повітря, і восьминого ти
утвердив землю, і, оповитий димом, зориш
навсібіч, щоб здичавілий камінь не заскочив
знагла; очі на чатах… меч щербатий. А шолом –
полив’яний,
щоб не пристала ані роса солона, ні дощ
вощаний, ані мідяне світло…
О Світо-диво…
Черлень – праворуч, а ліворуч – жовто.
Прямоглядь – білизна сипуча, а позаду – чорно…
Та, обернувшись, все переінакшити і вигукнеш лівобіч:
“Воля!”, праворуч: “Хліба!”, попереду: “Життя!”
А позапліччю: “Мамо!”
А обернувшись, ти гуконеш те ж саме, але
відлуння поверне те, що сущо і найближче…
– Ми-ру!!! –
Світовиде, аби цілушкою замкнути губи…
І увідхнути життя на широчінь чотиригруддя?



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 4,00 out of 5)
Павло Мовчан – Світовид – збруцький ідол вірш.