Василь Стус – Ця п’єса почалася вже давно

Ця п’єса почалася вже давно,
I лиш тепер збагнув я: то вистава,
де кожен, власну сутнiсть загубивши,
i дивиться, i грає. Не живе.
Отож менi найщасливiша роль
дiсталася в цiй незнайомiй п’єсi,
в якiй я слова жодного не вчив
(сувора таємниця). Автор теж
лишається iнкогнiто. Актори
чи є чи нi – не знаю. Монолог?
Але без слiв? Бо промовляють жести
непевнi. Що то – сон ачи ява?
Чи химороднi вигадки каббали?
Чи маячня i тiльки?
Стежу оком
за тим, що наш глухонiмий суфлер
показує на мигах. Не збагну я:
захочу стати – вiн накаже: йди,
а йти почну – примушує стояти,
у обрiй декорований вдивляюсь –
велить склепити очi. Мружусь – вiн:
у свiтле майбуття своє вглядайся.
Сiдаю – каже, встань. Отетерiлий,
вирiшую: найщасливiша роль
дiсталась iншому комусь. Ти граєш
несповна розуму.
Й одразу входжу в роль,
загравши навпаки. Менi б смiятись –
я плачу. Груди розпирає гнiв
(маленьке перебiльшення: сновиди
навiки врiвноваженi в чуттях) –
а я радiю. Рушив катафалк –
а я втiшаюсь. Вилiзши на повiз,
шаленствую: хай славиться життя.
Захоплений суфлер не сходить з дива
i тiльки пiдбадьорює: вiват.
Поскрипують стiльцi в порожнiй залi,
єдинi глядачi цiєї сцени,
i мудро так вглядаються крiзь мене
у порожнечу, видну тiльки їм.

Так голова болить. I так нестерпно
прожекторна освiтлює пiтьму,
неначе тьмавий зал перетворився
на снiп вогню пекельного.
Суфлер
наказує нарештi зупинитись.
I я вганяюся з розгону в зал.
I все. Скiнчилося. Вистава щезла.
Завiса впала. Я вже не актор –
глядач. А скiльки покотом у залi
лежить живих мерцiв, старих акторiв,
обпалених огнем шалених рамп.
I всi вони до мене простягають
осклiлi руки:
– О, щасливий Йорику,
твiй номер тут сто тридцять п’ять. По ньому
шукай подушку, ковдру i матрац,
I можеш спочивати, скiльки хочеш.
Тут час стоiть. Тут роки не минають.
Бо тут життя – з обiрваним кiнцем,
як у виставi. Тiльки є початок.
Кiнця ж нема.
– Як ця вистава зветься?
– Щасливий Йорик.
– Тобто, я герой,
як кажуть заголовний?
– Був героєм,
тепер – скiнчилося.
Ми теж колись б у л и.
– А що за п’єса?
– Варiант удатний
давно вже призабутого Шекспiра,
її створив славетний драматург.
– А як його на прiзвище?
– Нема в нас прiзвища.
– То як же так?
– Iм’я годиться тiльки тим,
котрi iснують.
– А ви?
– Ми всi однаково щасливi!
– А Йорик – божевiльний?
– Нi. Щасливий.

Щасливий? Так? А я кретина грав.
– То що тебе дивує? Хай кретин,
розумний, генiальний чи щасливий
або нещасний – то пустi слова,
що правлять для розрiзнення та й тiльки.
А тут немає родових одмiн.
Бо кожен з нас – актор обо глядач
А це одне i те ж. Бо глядачевi
так само треба грати глядача,
I то – захопленого. А наймення
У нас нема свого. Нинi – Йорик,
а завтра вже н i х т о. Чекай на роль,
якою i почнеш найменуватись,
допоки скону. Раз єдиний – Йорик,
а все життя – нiхто. Нi тобi виду,
нi iменi. А грай чуже занудне
нашiптане життя – самi повтори.
Так живучи у ролi аж до смертi,
вивчай слова забутi: боротьба,
народ, любов, несамовитiсть, зрада,
поряднiсть, чеснiсть…
Так багато слiв
тi предки повигадували. Боже –
життя на грiш, а так багато слiв:
I всi вони чужi i незнайомi.
Скажiмо, нас назвали будiвничi,
а що то – будiвничi – не питай.
– Ви щось будуете?
– А що то – будувати?
Так звуть вас – будiвничi, от i вже.
А нам до того байдуже. Хiба
тобi не все одно, що справжнiй Йорик
був зовсiм, може, i не Йорик. Навiть
напевне нi, раз так його зовуть.
Ти пам’ятаєш? Гамлетовi в руки
попав лиш череп – нi очей, нi губ,
нi носа анi вух – зотлiв геть чисто,
ось так, як ми. То можеш називатись
як заманеться. Тут усе одно:
герой, актор, глядач, суфлер i автор –
усi живуть одне чуже життя:
удень – вистава, все одна й та сама,
хоч завше невiдома, бо ждання
то теж актор, що грає сподiвання
I вмiє виiнакшувати свiт.
А уночi – те ж саме. Лицедiй
вже звик до спокою. Допiру смеркне –
ховається пiд ковдру, нiби равлик
у мушлю. Той, скажiмо, бубонить
собi пiд нiс якiсь уривки ролi
(озвучуе мовчання й мертвий жест),
а той займеться реготом – вiдлоск
летить в концертну яму. Третiй спить,
четвертий плаче. П’ятий – втупить очi
у стелю – i мовчить, мовчить, мовчить.
Ще був один – молився. Скiльки знаю –
вiн був iз нас найстаршим, пережив
аж трьох суфлерiв (їх життя коротке).
допоки не завiсився. З нудьги,
подейкували нашi лицедiї,
хоча розмов про те i не було.
– Чому ж? – А що балакати? Даремне
плескати язиком. Ще хто почує
i донесе суфлеровi. Бо ми
радiти зобов’язанi до смертi.
Це перший наш обов’язок. Колись
був завiтав до нас найголовнiший
суфлер. Велику раду вiн зiбрав
i слухав кожного. А ми стояли
i хором дякували. – Ну, а той? – Дивився
i розуму випитував у нас.
Хто радо радiсть грав – того налiво,
нерадо хто – направо йди. Бо грiшник,
хто журиться. А праведний радiє.
Ото ж бо й є що так. I перегодом
понурих вивезли кудись. Казали,
до школи радостi. Та досi жоден з них
не повернувся звiдти. Ну, бувай,
бо завтра загадав менi суфлер
демонструвати щастя три години,
чотири – гнiв, а решту дня – любов
i вiдданiсть. То треба й вiдпочити.

I вже залишений напризволяще,
я мiзкував собi, що досить рух
єдиний одмiнити – i тодi
вже не збагнеш кiнця анi початку,
бо все переiнакшується. Свiт
тримається на випадкових рухах,
якi його озвучують. Пiтьма
навпомацки у костi грала. Глухо
постогнували соннi лицедiї,
i оком Полiфема угорi
свiтив червоний мiсяць безязикий.
Я ждав чогось до ранку. Нiч? Життя?
Чи може, вiчнiсть проминула? Тiльки
нарештi, увiмкнули дня рубильник
i краном баштовим пiдняли сонце,
а на склепiннi неба появило
двох лицедiїв, що спiвали дружно
за жайворонiв. Iз лабораторiй
взяло росу на пробу. I вчепило
рекламний щит: “Ставай-но до роботи,
почався день”. До будки влiз суфлер,
i п’єса почалася, не скiнчившись.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (3 votes, average: 2,00 out of 5)
Василь Стус – Ця п’єса почалася вже давно вірш.