Павло Мовчан – Степ

Широкий шлях. На ньому садить вихор
навприсядки курного гопака.
Душа самоосвітлюється тихо,
а лихо йде позаду чумака…

Степ розмикає замкнуте обличчя,
і губи половиняться, мов струк…
Недослідиме все твоє величчя,
о Боже волі… Розпустив п’ястук –
і котяться колеса по долоні,
і низовик подмухує солоний,
і мармурова возвелась колона,
яку вінчає незнищенний крук.

Скрізь марева прозорі та видіння,
на колісниці степом елін мчить.
Ген татарва, як чортове насіння,
і хмари підпира важке проміння,
і жайворине радісне бриніння
озвучує цю неповторну мить…

Для кого ти, о степе, розгортався,
стругався рівно Богом, наче тік?
І чорноземом рідним углибався,
і щедро товщав щільно що не рік.

З твоєї площини збігали води,
і звуки розчинялись в німоті,
і хвилями накочувались орди,
немов йшов вибір: ні, не ті, не ті…

Лиш до могил причалили осадчі,
своїм життям вкорінювались в смерть.
Могили тут начинені маслаччям
по маківки, по чолопочки вщерть.

Димок кизячий ген заволохативсь,
і обрій кучерявий розволіксь…
Землі цієї не перекивати
і не змотать на ободи коліс…

Степ підступав до стоп, і владно надив,
і гордо розкорковував вузьке;
це – площина опукла для заглади,
яку не вломить й копито баске…

І баба скіфська хилиться і грузне,
куди й життя схиляється – на схід.
Ось Чортомлик, і зав’язався вузлик
на батогові, котрий міря світ.

Уже мережку срібну між рогами
павук в дорозі довгій наснував…
Не обігнати часу ні волами,
ні хвильними вітрами в морі трав.

Все водностайнене, узгоджене, співмірне:
біжать колеса з швидкістю землі,
і очі ширшають далекі світозбірні,
кров кружеляє з швидкістю коліс…

І бачиться, і чується недійсне,
назустріч суне валкою юрба,
крилує безтілесний птаховісник,
примарне все – реальна лиш гарба.

Та не одна – за нею безліч суне,
везуть вони могили свіжі в степ,
і жалібно гудуть печальні струни:
тут цар спочине, і земля зросте.

Цей степ святий – господня длань відкрита,
з якої видно все заздалегідь:
минувшина згвалтована, розрита,
змілівши, щезне у кінці століть…

Тож наповіщо насипать могилу
і в домовину вічну покладать
цю тлінну плоть і огирів стосилих,
що й досі з підземелля ще іржать?

І наповіщо сходить опівночі
під саме небо на могилу ту?
І бачити майбутнє поторіччя,
що золоту копає сліпоту?

Невже ж тоді не вичитав, провидцю,
з ясних зірок будучину таку?..
Над шляхом роги…Чумакові сниться,
що він лежить в садку у холодку?
В підшерстку трав гука перепелиця,
і пахне дьогтем тепла ще мазниця,
і кружляє дерев’яна шпиця
на ще широкім степовім віку…

Та на току господньому вже чути,
ціпи молотять всі людські кістки,
а з черепів, що й міддю не окуті,
п’ють самогонку в тернах п’янюки…

Збудився він, бо напекло у тім’я,
і вихопилась дрохва з-під коліс:
перехрестивсь від клятого чортів’я,
і вимовив:- Напевне, перегрівсь…

Воли човпли, хвостами обганялись,
Товста могила сунула навстріч;
там пращури ще безпробудно спали
і голови не скочувались з пліч.

Ще тих плугів байдужих не кували,
що перегорнуть глибину сторіч…

І зроджувалась пісня самочинно:
тужбу в ній чути плачок та журців,
тінь ковзає дрібненька жайворина
і завмира на звітреній щоці…

А голос розповитий лине далі,
і застига прожилком його лет.
Він оспіває всі наші печалі,
всі наші лихоліття наперед.

Співай, співай, жалібної, чумаче,
допоки ще відкритий небокрай,
допоки в грудях ще слова гарячі,
безмежної, безчасної, співай!

Бо ж замість трав зросте ще будячиння,
суха земля зведеться безпричинно
колонами та безліччю стовпців,
стирчатиме сухе соняшничиння,
шнуром посунуть до могил старці.

Щоб облизати черепки холодні,
і визбирати крихітки з трави;
щоб, розкопавши вікову безодню,
корону мертву зняти з голови…

Ще ж вийду я у степ на шлях забутий,
щоб видовбать солинку чи зерня.
Впаду на землю – голос давній чути,
немов когось і досі доганя…
По обрії колеса стукотять…

Пилюку збивши, пролетить машина,
повітря скаламутивши до дна.
Могили стяті, все життя рівнинне,
сумна картина і земля пісна…

По цій землі колись вже волочили
праматір нашу, і бринів аркан.
І, наче кіл, забитий у могилу,
колись стояв тут гостроверхий хан.

Він оглядав з височини безсмертя
своє свавілля й послух вояків…

О Боже правий, длань твоя простерта
на несходиму ширину віків.

Солодить землю корінь валер’яни,
могилу пропіка гіркий кумис.

Та-а… скоро степ роздряпають, як рану,
не скоро ще, та ж станеться колись…

Навіщо ж було баб отих тесати
і на круті могили волокти,
якщо колись потягнуть їх на страту
з похилої земної висоти?

Навіщо ж було землю оцю слухать,
копати студениці – криниці,
освячувати миром, Божим духом,
і класти хрест на губи та корці?

З криниць підвівшись, колонадний порох
отвердне в мармур і о с л і п н е степ,
і виповзе на шлях безрідний корінь
і до ступні чужої приросте.

Співай, співай протяжної, мандрівче,
про вольну волю, золоте ярмо;
шлях безкінечний у німі сторіччя,
а слово ще просторе для думок.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Степ вірш.