Ти поряд ніби Бог, і ніби Бог – далеко…
Покинутий давно, та не забутий, ні…
Вертаємось з життя, немов прочани з Мекки:
знесилені тіла та душі преясні…
Стончились, мов папір, і вижовкли обличчя,
і погляди взялись коростами іржі.
По обрію йдемо в лахманаччі велично –
тут відчахнеться тінь від тіла на межі.
Ми бачимо себе на відстані, як в лупу:
які ж ми нікудишні, здорожені які.
Нам щедро намірялось, та наділялось скупо:
картоплі лушпайки та висівки давкі.
Та ж щасно нам було в кріпацькому колгоспі,
бо знали, знали ми, чого воли ревуть.
Безпаспортні єства уперто рвались в простір,
та не змогли здолать весняну каламуть.
З-за обрію в село приходили по душі,
і міряли життя прожите – трудоднем,
і мурувався рай, росли на вербах груші,
і починався день, освячений вождем…
Ковтьобами ж в село забрьохані вертались
з обіцяних вершин знетямлені батьки, –
пощерблені, важкі, мов камінці з-під рала,
по спинах їх шмагали дощані батожки.
По обріях життя чіткі ходили тіні,
на циферблаті дня все карбувався крок.
Зривався голос чийсь в хліві від голосіння:
-Нема корівки в нас. Зоставсь один ціпок.
Покинули б хоча б налигача для мене,
аби дитячих мук не бачити мені…
– Як вижити змогли? – дивуюсь й досі, нене,
на прілих колосках, по норах, в бур’яні?
В суспільнім казані з-під ложок кілька здряпин
зосталося на дні, що зблиснули, як сміх…
По жилах й досі ще струмує кілька крапель,
які я з казана тоді вхопити зміг.
На обрійній межі відчахуються тіні,
та легкості ніхто від того не відчув.
Бо мури височать навколо ще камінні…
– Іди, і не вертайсь! – я сам собі кричу…
Зотліло вже давно все домоткане дрантя,
і оголивсь каркас – відкривсь бетонний рай.
Казенний чути крок у токоті курантів,
рот завчено розкривсь, щоб вигукнуть: “Ура!”
(1 votes, average: 5,00 out of 5)