У поторках хвиль, у цорканні круглої ріні
вчувалась надмірна ласкавість творця.
В легені вхлинало повітря вечірнє,
щоб вибухнуть вигуком з горла співця:
– Хвала за любов! За прихилля травневе!
За зриму теперішність долі і море життя! –
Яка несумірність прожитого – дневі:
упала вода, але піднялись почуття…
В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця,
і променем зору проймалось минуще єство,
в якому гніздилося світло, мов птиця,
співало від крил мого тіла литво…
Від доторків темряви страх,
наче звук, розростався,
і звужував горло, і звуки гасив,
провалювавсь слух у глухе позачасся,
де глину творець смолянисту місив.
Яку цеї ночі він зліпить потвору?
І йменням яким він її нарече?
Від поторків пучок я, творче, спрозоривсь,
і чорна гора наляга на плече…
Чим сутінь густіша, тим світло вабкіше,
тим дужчає тиск формотворчих долонь…
Стискаються губи: – Тихіше, тихіше…-
Та струменем пирскає з горла вогонь:
то світло, ущільнене в слово спасенне,
зламавши всі стрими, зривалось на крик.
Бо йшов неухильно і прямо на мене
відлитий з смоли мій відбиток – двійник…
На ньому ще знати сліди білих пучок,
з рознятого рота точилась хула;
він руки простер, зажадавши сполучень, –
від п’ят аж до тім’я пристала смола.
І рот залило, і занурився зір у незрячість,
і подих забило… і руки звело…
Я потиски чув двох долоней гарячих,
відчув повноту, якої в мені не було.
Крім слова, що на світі треба?
Аби не буть в самотині –
пошли хоч янгола із неба.
3.
Той згуби шукає,
хто Бога не знає.
Від сліз і від слова
в молитвах ранкових
все лихо, як повінь,
поволі зникає.
Хто кривдить убогих,
забувши про Бога,
сумління у того,
як світло, зникає.
На кого напасті,
той журиться часто.
Невчасне нещастя
хай вчасно зникає.
Яка це наруга
зрікатися друга,
бо час, наче вугіль,
о Боже, згорає!
4.
Без тебе я світу не знаю, о Боже,
у тілі сто душ заниває, о Боже!
Мовчання твоє, о скажи, чи не зрада?
А мова твоя обпікає, о Боже!
Я душу тобі віддаю на спасіння,
твій образ в очах не згасає, о Боже!
Яви свою ласку, від пагуби визволь
і змилуйся, серце благає, о Боже!
5.
О Боже, від своїх щедрот
хоч крапельку вділи мені.
В молитвах пересох мій рот,-
о не скорочуй мені дні!
О Боже, ти чому свій слух
не прихилив? Згасає дух,
і став тісним життєвий круг,
і сни мої швидкі й сумні.
Вже збігли молоді літа,
і назирцем йде самота,
і запікаються вуста,-
і гаснуть вигуки страшні:
– О Боже, поможи мені!
6.
Небесне колесо скрипуче
кружляє, котиться із кручі.
Людина, як той дим, минуча,
і гине навіть слід по ній.
Але ітиму до знемоги,
допоки не затопчуть ноги
мене у куряву дороги,
і я звернусь тоді до Бога:
– Лежать довічно тут мені!
7.
Зглянься, Боже, заступись,-
в горло пазурі вп’ялись…
Смерть тепер, як і колись,
тне усіх, не знає впину.
Місяць тане ув імлі,
всюди пекло на землі…
Тонуть всі і все в смолі,
порятуй хоча б дитину!
Боже, вирок твій страшний!
Голос мій сумний, сумний,
вже збігає строк земний –
муки ждуть лише людину…
8.
Яко маг, яко благ, я – ніщота ніщот!
Ти ж бо щедрий, і я домагаюсь щедрот!
Глянь, життя моє марне і повне скорбот.
Пощади, дай же долі і щастя мені.
О владико небес, ласку вияви днесь,
пощади, дай же щастя, о щастя мені!
Знемагаю, конаю, благаю тебе:
пощади, дай же долі й здоров’я мені!
О владико світів, не покинь мене ти,
дай до тебе дійти і тебе осягти!
Це тебе я благаю, о Боже святий,
пощади, дай же кращої долі мені!
9.
О зглянься, Боже всемогутній,
на злигодні – яви мені
високу ласку в час покутній
і душу онови мені.
Стань в судний день щитом для мене,
життя убережи нужденне,
мій Боже, від гріхів щоденних
цикути в мед не лий мені.
Сил не стача, щоб меч підняти,
пусті долоні для відплати,
о мій притулку, моє свято,
хоч душу звесели мені.
За безталання моє кляте
сплати хоч золотом щербатим
і на шляху життєвім з катом
не дай зустрітися мені.
Ну що я маю, окрім тебе?
Гнітить мене – яка потреба?
Я покликаю тебе з неба,
прихильним будь завжди мені!
(1 votes, average: 5,00 out of 5)