Павло Мовчан – Материк

1.

Зірку крилом сколихнувши, відлинула чайка у сутінь,
стала чіткішою ламана лінія гір;
і сколихнулись в уяві видіння забуті,
ніби імла перекинула встояний зір.

Прямо з-під каменя виповзла хтива гадюка,
наче розпечений зігнутий дріт,
і відчахнулись від пліч раптом руки,
і захолов у жахітті двоногий граніт.

І розповився холод важкої шинелі –
подих урвався, горло звело:
…я ще живий, та мене вже волочать з оселі,
впоперек воза кладуть і везуть моровичним селом…

Поруч зі мною кладуть мого старшого брата,
холод ізнизу проймає і тисне з боків.
Плаче щербато тупа погребальна лопата,
трусять баюри квітневі тіла мертвяків.

– Я ще живий! – ворушу ледь губами…
– Доки доїдем до ями, ти, хлопче, помреш… –
Руки відмерзли – кригу штовхаю ногами,
море скресає – ламається крига під нами…
– Брате, куди на крижині від мене пливеш?

Ледве здригнувшись, брат відпливає від мене,
слідом пливе на лататті крижинок рідня.
Небо проламують хмари бриласті важенні,
хором волають померлі: – Давай, доганяй!

…Коні позаду товчуть шлях прозорий,
куті копита прочоплюють встояний лід.
А крізь пробоїни чвиркає солоно море,
камінь крилатий випурхує з дна у зеніт.

Я ж на вибоїні падаю прямо із воза,
і, проломивши шкоринку, у землю дивлюсь.
Там, в глибині, іскравіють окаті морози
і проступає крізь землю насталений вус…

Наче у читанці, бачу малюнок квадратний:
шпиль світлоносний, мур кам’яний, Мавзолей…
Погляд вождя упирається в місце для страти,
з губ вседержавних стікає кавказький єлей…

Крешуть підкови казенні столітню бруківку;
слухають мертві, я ж бачу травневий парад:
перед очима тече-протіка кіноплівка,
де проявився навіки один лише кадр:

Діти снують по східцях гранітних,
квіти травневі вождеві несуть і несуть,
зорі кремлівські всевидящо світять
і опромінюють нашу щасливу майбуть…

Твердо на ленінські груди чоботи стали,
високо знявся орел-сизокрил,
видно далеко вождю з п’єдесталу:
власне безсмертя виднішає з інших могил…

Глибоко вритий в площу червону
той п’єдестал, що уріс в материк…
Ловить підошвами вождь похоронний
стукіт – у роті вібрує всевладний язик…

Хоче причину збагнуть землетрусу –
цокають зуби і губи тремтять,
треба мовчать, бо язик перекусять
зуби тремтячі… Треба мовчать…
– А-а-а, – здогадався, – то діти біжать,
квіти травневі криваво горять…

…Шлях уривався. І ніби непотріб у яму
перекидали їх з воза: немитих,
в брудних сорочках…
Ні голосінь, ні сльозінь, ні “алілуя” над вами…
Тільки матюк: – Так вас розтак…
Чого така яма мілка…

– Там півсела ще лежить… І повітря нам труять!
Треба безодняву яму, ви ж вирили рів… –
Коні на голос районний косують понуро,
глухнуть лопати щербаті в руках трупарів.

– Далі вже нікуди: там лише камінь суцільний.
Будеш довбати, то землю проб’єш на той бік…-
Це – материк… І ломком цюкнув звільна…
Гул підземельний пройшов – і здригнувсь чоловік…

Аж у Москві обізвалися боєм куранти,
раптом на вироці смертнім спіткнулось перо,
легко на мить лиш зітхнули на Невськім атланти,
і проступила на камені сірому кров.

І, схарапуджені, рушили підтюпцем коні,
віжки гадючились слідом по теплій землі…
– Ширше копайте! – голос долинув верховний.
– Глибше ступайте! Бо ж землі у нас не малі…

І погребняк що є сили той камінь лупає:
іскри рояться, здригається твердь.
Глибше в майбутнє! У надрах копальні,
косу мантачить уламками каменю смерть…

…Хто обірвав це тривале видіння?
перевернув мене рвучко – я ліг горілиць,
аби продовжилось в муках моє животіння,
хмари бокаті пашіли теплом паляниць…

– Він ще живий! – сколихнулось у вусі повітря…
– Добра сорочка на ньому – шкода, пропаде… –
Янгол кружляв наді мною сирітно,
тільки ж присохла душа не виймалась з грудей…
Здерта, од крові червона сорочка дудніла,
вітер її роздував, мов ковальські міхи,
і доторкався пекучо до голого тіла,
листям долонь прикривали мою наготу лопухи…

Чув, як вози крижані проїжджали повз мене,
певно, вивозили холод на цвинтар з села,
і приростала до тіла сорочка зелена,
рідна ж земля повертала мені крапелинки тепла…

Так і лежав я, поснований щирим корінням,
інколи мертві торкались руками мене, –
віз їх котив в німоту, що кололась скрипінням,
глибшала колія,
скрип голоснішим ставав з кожним днем…

І не хиталися дзвони церковні у небі,
янголи пухлі щипали весняну траву:
не виривайте з корінням мене, ой не треба:
– Я ще живий, я живу, я живу… я живу-у…

Мертве село. Гребняки дзвонять ложками густо.
Товсто гуде погребальний загальний казан.
Кров їм окислює пріла торішня капуста,
чесний у них заробіток – рясний погребан.

– Щось пристаєш коло їжі, товариш Явтуше…
Мілко копав… Тепер ложка важка…
Ходиш похмурий… Дивись – усуспільнимо душу…
Знайдеться місце й для тебе, хоч яма мілка…

-Лучче живцем покладіть, бо мені однаково, –
прошелестів і ложки до губ не доніс…
– Діти попухли, лежать на полу, наче дрова.
Вигребли все до мучини…
Навіть із діжки заміс…

Витягли жили. Тепер смичете й шули…
Нове життя закладаєте ви на кістках…
Щоб не діждалися ви… – і упав, наче кулик;
ложку, що падала, інша безсила вхопила рука…

– Іч… він туди ж… Недобиток куркульський…
Здох, а вчепився мертво у спільний казан:
хоче привласнити обще, та дзуськи, та дзуськи…
Та ж відтягніть його швидше, як псину, в бур’ян.

– Дядьку Явтуше… і ви відпливаєте в море?!
Всі відпливають на кризі.
Хто ж позостався в селі?
Льопляшка? Юшка? Інші ж підтяті під корінь…
Хто ж буде жити на нашій нерідній землі…

Вклинюють голови коні все глибше і глибше у землю,
в надри земні заїжджає ладований віз;
вже і погонич колгоспний зчорнів… і не дише,
стала земною кована в кузні циганами вісь.

2.

Тебе нема, присутнє лиш тепло,
давно вже відокремлене від тебе,
воно мене серед ночі знайшло
забутого поміж холодних стебел…

І кров моя запульсувала знов,
і рушив знов розхитаний годинник,
і я тебе у забутті знайшов
на дотик серця і на дух родинний…

І миттю відокремивсь від землі,
відшарувавсь, немовби тінь від тіла…
Душа моя, немов сльоза на склі,
спрозорена – попереду летіла…

І став вузьким на тілі комірець,
і горло стиснув, та я крикнув тричі:
– Отець! Отець! Отець!.. –
Та я не знав, що ти – це той гінець,
який мене на суд високий кличе.

Мій поклик розділивсь на голоси,
що навсібіч вигукували слово:
– Кінець! Кінець! Кінець!.. –
О хто мене удруге воскресив
своїм теплом, аби убити знову?!

3.

…День нарікань уже настав,
душа вщертована терпінням…
А сутінь рання і густа
лише прискорює змертвіння…

Лежиш горізнач на піску,
немов зіржавіла бляшанка,
очима ловиш ніч сипку,
що почалася прямо зранку.

А слух ще ловить хлюпіт хвиль,
і повза по піску долоня, –
яких потрібно ще зусиль,
аби зануритись в бездоння?

Життя вантажить слух і зір
камінням з глибини добутим,
підзвітний відліта папір
в столицю крізь схололу сутінь.

Там все зазначено про час,
на облік взято до зернини
весь хліб. Зраховано і нас,
хоч душі мертві вже віднині…

І не позичить собі сна,
не вкоротити навіть ночі, –
піщана хвиля голосна
розкриті замиває очі…

Розтертий камінь на пісок
буравчасто втіка в легені;
холоне сутіні ковток,
і замерза вода у жмені…

Ні слів клятьби, ні нарікань –
відкритий зір і слух відкритий,
пісок в очниці затіка,
просіяний на смертні сита.

4.

…Той світ придумав я? Чи він мене придумав?
І хто в кому пружину сталеву накрутив?
Накручую себе щодня – чи не для глуму?
Куди мені? Чого і скільки ще іти?

І наповіщо пам’ять мені сумна давалась?
Щоб завчено махати і завчено кивать?
Щоб рейки пам’ятати і забувать вокзали?
Із безвісті летіти в безмежну неоглядь?

Я розповім про жорна і про паслін в городі…
Як в мертвого сусіда сухар з кишені вкрав…
Я розповім… Кому?.. Та вже про горе годі…
Сік скрапує зелений у тебе з-під пера…

Ворушаться в клітинах не літери, а воші,
я туманцем гарячим закушую окріп…
– Ти вигадав той світ… А цей такий хороший…
Та ти не пам’ятаєш, як гостро пахне хліб…

Не пам’ятає й камінь, як він молов солому,
і простору важкого не втримали хрести.
Ослабла вже пружина, і налягає втома,
і треба зупинитись, щоб знову підкрутить…

…Від крику власного я прокидаюсь часто,
бо бачу, як остання іскра гасне,
і чую – кайла крушать вперто материк,
і, наче ложка в чашці, дзеленчить язик…
Летючу видно іскру п’ятикутну,
що пропікає темряву отрутну…
Кайлом добута іскра з дна могили
випалювала струмом мені жили
і, пам’ять знищивши, верталася назад:
холодний ніж торкавсь затерплих п’ят…
І блискітка кружляла, наче дзига
перед очима. В саркофазі з криги
я знову плив… чи нурився в огонь…
І стиски чув задушливих долонь…

5.

Це море-степ?.. Чи море полудневе?..
Тут мерзлі мамонти і вугільні дерева…
Це душезгар чи вічна мерзлота?
Свідомість заморожена крута…
нічого вже про час не пам’ята…
Рух увірвавсь – застигла кіноплівка
і розкололась крижана долівка…
І я розгледів в чорноті розлому
обличчя вже давно мені знайомі:
тут весь мій рід… та що там… півнароду
вмуровано у затверділу воду…
Пів-України ув одній могилі –
затиснуті у льодовитій брилі…
батьки… брати… мій рід… і мій народ…
На брилі надпис: “33-й год!”.
Карби глибокі з брили не зітерти:
рік пограбунку, голоду та смерті!
Рік всенародних пагуб та звитяг,
коли возводивсь з криги саркофаг…
і п’єдестал возносивсь для чобіт,
щоб притлумить підошвами весь світ.
Рік тридцять третій – зламу й моровиці…
Де не ступнеш – там перст його десниці
впирається у груди, наче кий…
І погляди сталеві – мов гвіздки…
Куди не глянеш – скрізь гартують крицю
і чути, як ламаються кістки;
по підземеллях кров людська іскриться,
і клацають, і клацають курки…
І ніби крапка в льодовитій книзі
чорніє іскра у могильній кризі.
Вона дрімає в брилі безпробудно,
немов чекає: день настане судний,
проклюнеться вона – розлущить лід
і перетопить уцілілий світ…

Лід намерзав лещатно довкіл скронь,
чув уві сні я притиски долонь,
що гіпс шерхкий до вилиць приміряли,
проте клубочивсь в тілі ще вогонь…
Я прокидавсь і западавсь в провали…
І бачив людоїдів у гайку,
що готували трапезу швидку.
Горбатіли похняблені вже спини,
і морщилися вицвілі свитини, –
щосили вбивці дмухали в жарину,
та кров палахкотіла на піску…
О Боже правий! страчена дитина
порубана, лежала на пеньку…
І скрикнув я, і заблищала слина
на бороді у вбивці, що дививсь,
як я провалююсь, волаючи, кудись;
димок із кулака його куривсь,
затиснутий за шию, як пташина…



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Материк вірш.