Я лугом йду – назустріч вітер віє,
вбирає тіло всю його широкість,
і грудка серця, звітрившись, маліє
і тяжчає у грудях з кожним кроком.
І все, що увійшло було у мене,
все вивіялось подувом скаженим…
Найперша ти розкрила вітру руки,
так ніби вік жила в мені з принуки,
і радісно відлинула в далінь,
штовхаючи попереду ще й тінь.
А другим – брат… Він якось непомітно
із мене випав, прокружляв сирітно
і полетів наобзирці туди ж,
процвенькавши з перестраху, як чиж.
А третім він…- А ти куди летиш?
Дрібнесенький, легенький, як пушина?
Я впав у крик, звертаючись до сина.
Він гріб повітря криво, неуміло,
і вітер шарпав випростане тіло,
жбурляючи то вгору, то донизу…
І крик мій списом пролітав поблизу…
І я заплющив очі, щоб не бачить,
як його сонце поторка гаряче.
Та крізь повіки бачив, бачив згляд,
як друзі випадають, вдаль летять…
Збезважена, спустошена до дна,
давно б злетіла плоть моя сумна,
та її серце вгору не пускало:
воно було – піщинонька дрібна,
та аж по горло в землю заганяло…
Подужчав вітер – вивіявся крик,
як із свічада, випурхнув двійник
із мого тіла. Не лице – личина…
Поморщена. Згорбатіла вже спина…
Він підлетів і хрипко запитав:
– Ну що, лайдаче, ти мене впізнав? –
Угору глипнув коротко впівока:
над головою висла кривобока
стареча плоть…
Я ж – тінь її глибока…
І, наче било, серце калатало,
вщухаючи, спиняючись… помалу…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)