Зріднився, зодностайнивсь, розчинивсь…
І поштовхи відчув земні у тілі.
Підносивсь дух, а тіло бгалось вниз,
і прибувало світло білим-біле…
Цвітінням стать, білінням пелюсток…
Якби не болю ворушкі джерельця,
не знав би про наявність тих кісток,
що трухнуть по болотах та озерцях,
не схитував би кожен кутий крок
мого тремкого водяного серця…
Здригається воно на кожен струс,
на поштовх кожен, коливання звуку…
Сам над собою я не вознесусь,
від страху ціпенію,- зізнаюсь,-
коли бере зненацька хтось за руки…
Час присмоливсь… чи я у нього вгруз?..
Немовби глиною примазали ступні –
не схилитнусь, не відірву долівки,
не витримати й сволока мені,
не розпанахать крейдяної плівки,
лежу, немов в історії на дні,
прожите – тисне – тут його вже стільки!..
…- повісили їх на гаку обох
під сволоком, де вішали колиску,
самі ж вмостились в тім кутку, де Бог
на них очима полум’яно блискав…
…і не склепив до ранку я повік
в цій хаті, де прийшлось заночувати,
щось тисло груди, хтось стусав у бік,
хитався сволок, і здригалась хата,
і думав я про свій трагічний вік,
та злежувалась думка, наче вата.
І голос, чутий звечора, снувавсь,
проносивсь тонко ниткою крізь вуха,
і віск терпіння, і тягучий час
судомили у жилах кров і рухи,
і капав з каганця смердючий гас,
і регіт з жерла щохвилинно жбухав.
І чув, як глухо цокають чарки,
як у горлянках булька самогонка…
І як бринять смертельні мотузки
і в пляшці муха дзеленькоче тонко…
Зливався я з минулим, не своїм,
з прихованим у гомонові часом;
топився у потоці смолянім,
що ссальцями до тіла присмоктався.
І, розчинившись, зодностайнивсь геть
з білком крейдяним, світлом споночілим,
і щось незриме входило, мов смерть,
і прибувало світло білим-біле…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)