Павло Мовчан – Після дощу

1.

На вітрові сад просвітлів
і сплеснув раптово листками,
немов після довгих дощів
прийшов він нарешті до тями.

І пам’ять збудилась зі сну
і щось пригадала далеке:
і річку в безмежжі сумну,
плавбу із “варягів у греки”.

2.

І зринули довбані бряклі дуби,
на вітрі туге лопотіло вітрило,
крізь очі снувався і плин голубий,
і мед, що точився з барила…

І плин визначав семиденну ходу,
і очі тонули в блакиті.
І чайки ловили пшоно на льоту,
життєві були береги не розмиті…

Та гупнуло яблуко, голос збудивсь:
– Як рясно їх нині вродило…-
Я раптом побачив, як падає вниз
пошарпане давнє вітрило.

І чути було стук важких крапелин,
мов спогад ураз рознизався…
Ось вікна. Ось сад. Ось пощерблений тин.
Ось час, що в плоди пов’язався…



(1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Після дощу вірш.