І день навстежень, і очі –
розкриті на безмір…
Були ж ми, були, ой, як світ, широчезні.
І в злеті крильми черкали об стелю,
і в пам’ять вростала саманна оселя.
Тепер, як одвірки – вузькі, клинцюваті,
не пройде крізь нас ані тин, ані хата.
Як вушко у голці – ледь світиться око,
щоб свідчить щомиті про світу широкість.
Вербовий листочок крізь нього не пройде,
хоч хмелем, хоч болем ту пам’ять розгойдуй,
де паколи-дати під “досі” до “доти”
стримлять, прочинивши у юність ворота.
Хоч цівками звідти дзенькоче дійниця,
і прядка фуркоче, мелькоче білиця,
і нитка іззвідти прядеться тонка,-
рішуче ступлю, та мене не пуска
холодна рука.
І голос незримий: – Ця брама вузька… –
Та я ж, мов кілок, що зоставсь з ожереду;
щось мимрю, неначе той голос нагледів.
Літа ж, наче сіно, вітри розметали.
Такий я самітен, сирітен, мов палець.
– Але ж твої очі ввібрали такого
по всіх велелюддях, по стежках-дорогах:
калік безпритульних, кривих погорільців,
горбатих, сухотних з сліпцями у спілці,
злодюг, віщунів, волоцюг, під тинами
сиріт, лірників, жебраків з торбинами…
Не можна тобі ані кроку ступить
в ту браму, куди лише сніг пролетить. –
Іду, а за мною все двері та двері…
Крізь них пролітають сніги білопері.
Вони зачиняються лунко уряд,
іду, обернувшись душею назад:
там мати із висівок паску пече…
Крізь очі вузькі вже й сльоза не тече…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)