1.
Вогонь лизав солодкі корінці
і важко дихав на телячу шкіру.
І золотив розпечені кінці,
в дим обертав єгипетський папірус.
Волав, обпікши груди, Гільгамеш,
і лопалися глиняні таблиці.
-Енкіду, не лякайся цих пожеж,
це під склепінням лопотять жар-птиці.
Вогонь безвічний, крадений в богів…
Його загнали в капсули та кулі…
Він рветься, і виходить з берегів,
і пам’ять нищить та віки минулі…
Вже корчиться Аврора у вогні,
Еней здер шкіру власну, як сорочку.
Жар в очі хижо зазира мені,
і чую голос материн: – Синочку!..
Та що до мене? – Ген горить Велес,
і злотом щирим вже облитий Нестор.
Святий собор Михайлівський пощез,
вогонь гортає біблію стоперсто.
І корчаться, і мучаться в вогні
нічні русалки, і цнотливі Хлої,
І Ярославна плаче при вікні:
– О княже, любче, згоримо обоє!
І дзвони, калатаючи, горять,
міста зникають, і згорають мури.
Пропалює розпечена печать
оклади срібні й тлусті палітури.
І на пательнях чистих сторінок
печеться рибка золота… і голуб,
і стає змієм вогняний струмок…
Нечиста ж сила біситься навколо.
Вона підносить попіл і трясе
з полиць високих Кантів та Сократів,
кружляє полум’яна карусель,
і жар стає уламками агату.
І вождь усіх народів та віків
над Мавзолеєм простирає руку,
немов благославляє чортяків
на всі тортури та пекельні муки.
І Кармелюк, і Гонта, й Залізняк,
у аркуші згорнувшися, зникають;
горить чиясь ливрея й кобеняк,
над димом духів кружеляє зграя.
Величко, Самовидець і Шекспір,
Грушевський, Винниченко і Драй-Хмара
слова окремі ловлять на папір,
і буква “і” димить, неначе згарок…
Шрифти осіли в згарищі, мов шлак,
глаголиці, кирилиці, устави,
і випаливсь у пам’яті дупляк,
де жевріли події лиш криваві.
А де про любість, милість, добрий чин?
Де ниття те, що пращуром єднало?..
Ні попелу, ні літер, ні жарин,
лиш купа літер, вилитих з металу…
Та витікає олово з долонь,
і в крапки перетворюються коми.
Мов рибки золоті, пливе вогонь
в глибинах знань, у товщах вікойому…
А дим все вище й вище вироста,
і сховище кипить, немов мазарня,
і козаки, приречені до страти,
плюють на ката і юрбу базарну.
І скручується трубчато папір,
і жовкнуть смертно всі безвічні лики,
вуста скипають, лускається зір,
але з грудей ні зойку, ані крику…
Повітря де спасенне? Де вода?
Клітина кожна виповнена чадом.
Верхи на полум’ї чортяча мчить орда,
і нищить все, і губить всіх до щаду…
Летить орда, ірже стрімкий вогонь,
і кружеляє гайвориний попіл –
кого укриє, розклює кого
ця хижа зграя? Згине хто в галопі?
І на арканах диму по золі
волочаться забуті вже герої,
і сіллю мерехтять крупинки сліз,
тіла чорніють, випалені кров’ю.
І запах тіла, спаленого тут,
сягав далеко, непокоїв сущих…
Повітря тихо тліло, наче трут,
чорт в нього дмухав, дмухав невсипущо…
І входить вдруге в полум’я Тарас,
і мовчки дивиться на веремію з дуба.
Човни в огні. Нерукотворний Спас
не відведе від побратимів згуби.
Мовчить козак, бо зна – згора земне,
небесне все – ніколи не зникоме;
вже ніжно лиже полум’я й мене,
впеклася в серце іскорка, мов кома.
2.
Летить незримий вісник і гонець,
і рівну воду брижить вітерець
та хилитає чаєчку-віщуху…
Беззвучно з кручі пада камінець,
мов самогубець, внурюючись глухо.
І ланцюгом не брязкає упон,
і очі вдалеч нуряться, як в сон,
шум западає глибше в мушлю вуха,
і стиснутий ще хвиль акордеон.
А скалки світла голкували тіло,
яке поволі склянкою ясніло.
В порожній жмені, наче в бубці зрілій,
світився кільцюватий халцедон.
І набігала благовісна хмарка
з-за обрію, де раптом в чорну шпарку
пробилась іскрами сліпа електрозварка…
І, спалахнувши, вибухнуло сонце.
Рожева хмарка в срібній оболонці
на обрії грибасто розрослась…
І зойкнув ти… І розірвався час,
рентгеноплівкою повітря стало враз,
і губи ворушились: стронцій, стронцій, стронцій…
Клубком з гармати вистрілило птаство,
і небо вкрилось пір’ям зозулястим,
і пойнялась вода до дна вогнем,
і сколихнулось водотопне царство, –
немов було покликано мене
засвідчити безглузде світотратство.
Повітря лущилось і сунуло, мов лава,
пухир води опуклювавсь криваво,
ріс на очах і жаром наливавсь,
щоб лопнути від болещів ураз…
І все застигло. Сухо в онімінні
пожовклим листям скручувались тіні,
а з вікон в землю витікало скло,
і чиєсь тіло по стіні текло…
Вистрілювало з кратера каміння,
рвучи на дні померхлому коріння,
випорскувала риба із огню,
світ нурився ж в пекельну катівню…
На ланцюгах повішені човни,
мов вивергнуті в небо з глибини,
як шибеники чорні хилитались,
пісок стікав, розтоплений, мов смалець.
В безводну прірву, де світилось дно,
де світ минулий вже зотлів давно.
І стала низом піднебесна вись,
де світ не раз уже горів колись…
І поставав не раз із попелища,
і глухо пада в небо кам’янище,
і злизували язики багать
з облич застиглих сонячну печать.
І жах німий спотворював портрети,
і проступали крізь тіла скелети,
зсередини розпечені вогнем…
Вогонь небесний вже палив й мене…
Жарину в жмені байдуже стискав,
студив у роті не слова – жарини,
і, занімівши, вибуху чекав,
та час урвався й лопнули судини…
І гори з моря магмою текли,
від них лишались цяточки смоли,
і пропікав повітря ангел смерті:
він тлінне все і часове палив,
все суще повнив полум’ям ущертно…
Горів пергамент, попелів папір,
і каламутним димом ставав зір;
минувшина й будущина згорали…
Вогонь у черепках клубочивсь. З дір
очних лиш іскри роєм струмували.
І п’ятипалі вогняні листки
до тіла липли. Катівні гвіздки
з хрестів й долоней мертвих випадали…
Мов хтось залізо вихлюпнув з ковша:
текли засуви, плавилися грати,
і очищалась ув огні душа,
і золота світивсь фальшивий шар
від орденів. І плавились гармати…
І відкривався новий зір мені,
не просторовий – в іскрі, в глибині,
де стиснулись всі вибухи й вогні,
де всі кінці зійшлися та початки,
всі болещі, всі радощі земні,
всі злидні наші й всі, усі достатки…
В іскринці зірки, в сімені буття,
в клітинці жару, в крапці божевілля
душа знаходила для себе опертя,
де панувало світове безтілля.
Де неподільним був високий струм,
і всі напруги сходилися в крапці,
свідомість чиста ще не знала дум,
продовжуючи у ядро стискаться…
Стискалась й мить, щоб вибухнути враз,
щоб вічність вся в житті розпорошилась,
і щоб розсипавсь спіщанілий час,
і до безкволля подрібнилась сила.
В тій крапці зір мій новий бачив те,
що недозриме і недослідиме:
життя розчину, таїнство святе…
як стає тлінним все неопалиме…
І бачив міріадища істот,
розподіл часу, любощів кишіння,
клубочивсь кисень, парував азот,
і закрадалось всюдисуще тління…
На безліч часток членувався дух,
він членувавсь і поділявсь на види,
основу будував собі тверду:
хрящі, скелети, слюдяні відкиди…
Кріпив кістки, нарощував тіла,
ділив свідомість, вгвинчуючи очі,
і жаром креслив лінії тепла,
і ранній розум пам’яттю глибочив…
Дух розгортався солодом квіток,
буравив кору, лущив шкаралупу,
міцну основу будував з кісток
надовго, певно… часу ж вділяв скупо…
Хоч щедрим був на прояви життя:
творив акулу і морську мокрицю,
зліпивши змія, кидав в небуття,
різьбив із риби костоперу птицю.
Було надміру світла і тепла,
чотири сонця прогрівало кулю,
ще глина незапліднена була,
та першочас вже осідав намулом.
Клубочилась волога по землі,
проміння густо всолювало воду,
істоти надвеликі й надмалі
збагачували виміри природи.
Плоть опромінена спотворено росла,
і малились мікроби одночасно.
Від надміру вологи і тепла
безмежний день продовжувавсь незгасно.
Присутній всюди всеоб’ємний дух
свою уяву втілював в химери;
змій семиглавий починав свій рух,
вода повільно вигинала берег.
Ділився розум порівно на всіх,
на динозавра й туфельку дрібнющу.
Час зрушений спинитися не міг, –
він уривався лиш в тілах вмирущих.
І сам себе виснажував творець,
у кількостях пустошилась уява.
І він нарешті витворив вінець,
який завершив життєтворну справу.
Він виліпив людину, і ввідхнув
вогню небесного у незнищенну душу,
щоб змірять нею неба глибину
і її чином розпечатать сушу.
Він навіть іскру власну їй вділив,
і до безсмертя указав дорогу,
і долю дав, щоб відала, коли
додому повертатись їй, до Бога.
І слово від безпам’ятства їй дав,
поставивши до неба вертикально,
і, прохоловши, зчистилась вода,
аби відбити погляди дзеркальні.
Над плазунами він її підняв,
над хробачинням, над всією тваррю,
і, кинувши на дикого коня,
пустив її по обрії крізь хмару.
І дав у руки іскру вогняну,
щоб в ній вона побачила минуще…
З двох боків я дивлюся вглибину,
крізь незнищенну іскру невмирущо…
Я бачив, як палилися сонця,
як полум’я щомиті вибухало,
я бачив того вісника й гінця,
що крізь вогонь летить і крил не палить.
Летить на засторогу крізь віки
і плівку вогняну поволі брижить…
Рінь яйцевидну гріють дві руки:
чи крук проб’ється? вилущиться крижень?
Критична маса стиснута вже так,
що іскра гостра в шкаралущу стука,
і струмом електричним крізь кулак
іскрить напруга і судомить руку…
І видно іскру ту з п’яти кінців:
яка з них альфа? Де сумна омега?
Стають тернинами колючі промінці,
вода – смолою в морі безберегім…
Навіщо, іскро, нянчив я тебе,
в трут ніжно кутав, дмухав що є сили,
ти ж пропалила небо голубе
і заплідок життєвий пропалила.
Тебе я в жилах зберігав віки,
ти п’ятикутно груди пробивала,
тебе стискали чорні кулаки
і на дроти зіржавілі низали.
Насаджували клято на шпилі,
і многократно до грудей тулили,
ти ж розривалась смертно на чолі
і дзеленчала смертно на могилах.
О іскро Божа, в дланях сатани,
до вибуху вже стиснута і сперта,
лещата чорні променем проткни
і світлом витечи життєвим, а не смертним.
3.
Потемніла обличчям вода рябувата,
покотилися небом сухі камінці,
струсонуло весь світ, мов розплющився кратер,
і вогонь розкотивсь на чотири кінці.
І трепети листок так нервово засмикавсь,
мов до стовбура вітер сокиру приклав,
і понижчала нагло висока осика,
покотилася хвиля шумкого тепла…
Ти присутній – я знаю, я чую, я бачу,
і не тільки у гуркотах й зблисках вогнів, –
ти себе в лузі сюркотом довгим означив,
спадом вод, струмуванням джерельним на дні.
Золотими розломами зрілої хмари,
шелестінням тремтливим лякливих листків
ти обпалюєш очі насиченим жаром,
слух огромлюють звуки далекі й чіткі…
Ти присутній відвічно в мовчанні смеркання,
віддзеркалений тишею й громом в мені,
та від пильного в тебе, мій Боже, вдивляння
образ твій вже давно, перетлівши, зчорнів…
4.
Нарешті об’єдналися вони:
вогонь небесний та вогонь земний,
і освітилась темрява всесвітня…
І пригадалось, як сидів сирітно
в нічному полі і кресав вогонь,
та іскри виривались із долонь,
що їх не міг і словом перейняти;
роздерши рану, смикав з неї вату,
(не можу тіло й досі залатати)
і кутав іскру: дмухав щоснаги…
Ламалась ніч від власної ваги,
і плоть мою гонобила стоклято…
(Вогонь тоді іменував я світлом).
І дмухав я, і видихав із себе
пелюстку світла, що спурхнула в небо…
Допоки зримим був її політ,
допоти приязнивсь до мене світ:
ламався хмиз, згиналася солома,
угадувався білий шлях додому,
згасали вовчі очі у пітьмі,
зникали поторочі всі німі…
Я чувся не заблукою, а гостем,
що прочинив тісний осінній простір.
Але вогонь, що йменувався світлом,
у небі зник, і я сидів сирітно
і наслухав, як попеліє вись,
і попелинка кожна, наче спис,
мов примагнічена, лучила в мене вістрям…
Останній простір, вигорівши, збігся,
обліг все тіло, сажею приріс…
Усе наволохатилося скрізь…
Отямившись, я викликав з уяви
кружечок світла чи обличчя пляму.
І кульки яблук, ягід пухирці,
і дзеркальце рибини у руці…
Моя Любове, світла і пречиста!
В стіні молочній знов відбилось листя,
і тіні дві, йдучи навстріч, злились, –
вогню пелюстка знов спурхнула в вись…
Та наша пам’ять – це хіба “колись”?
Вона ввійшла у кров з повітрям, з киснем…
Згадав тебе, і серцем засвітивсь…
Земні вогні…
І зустрічні небесні…
І поле житнє спалене воскресло,
і, мов п’явки, зчорнілі колоски
звивалися від дотиків руки…
Вогонь струмує – кров’яніє плесо,
і лопаються жили-блискавки…
Снопи вогнисті рвали перевесла,
котились з неба вогняні колеса,
і образ твій спалахував на мить –
його не міг я зором ухопить…
І темрява задмухувала очі,
і я хотів, мов яму, перескочить
широку ніч з жариною у жмені,
та власний прах для злету був важенний…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)