Павло Мовчан – Т. Г. Шевченко перед пам’ятником Миколі І

Важкий лютневий лід, в якому тріснув човен,
синіє грань води, що імені збулась,
і зерна вільхові із білої полови
насіялись у зморшках гранітного чола…
Насіялось й в рукав, що аж судомить руки,
наперсники надів мороз на кожен перст,
і холод видиха луска рясного бруку,
що плутано проліг із норду і на вест…
Скриплять кобильчаки важкими полозками,
сотається юга через кілечка лун,
і мідний птах летить ген понад головами,
та знають ще не всі, що то літа вістун.
На добре чи на зле? Так просто відгадати:
розвій з-перед очей те кам’яне чоло,
де віддзеркалились і муштра, й каземати, –
і будеш знать про те, що буде, що було…
Потовщав парапет від доторку миттєво,
і камінь – від стопи – іще круглішим став;
спорснула вмить нога – у каламутне мрево
летять душа і крик, покинувши вуста.
До чого чистий сніг за кріпосничим муром!
Як смушок, ліс лежить, не зрушений ніким,
лиш де-не-де дими з присипаних пічурок
згинаються… ось-ось збіжаться в кулаки.
Незатишно душі, що ширить літ навсібіч:
маліє, упаде, як макове зерно.
– Хіба оце й усе, мій запізнілий чибіс,
чи ж явлене було таке нам знамено?..
– Перезимуєм ще. Пересумуєм якось,
загостримо перо об пам’ятний граніт;
і з вистражданих сліз, щоб більше вже не плакать,
окривджений царем, ще виворожим світ.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Павло Мовчан – Т. Г. Шевченко перед пам’ятником Миколі І вірш.