Дмитро Загул – Перед осінню

Люба! Літо минуло,
Осінь холодна йде…
А мені з тобою зустрітись
Не довелося ніде.

Де ти тепер – не знаю,
З ким ти проводиш дні,
Що на мої привітання
Не відповіла мені?

І тільки спомину промінь
Єднає наші думки;
А туга до серця дзвонить,
Як дотик твоєї руки.

Довго на тебе ждав я,
І жервів огник надій, –
Тлів од зеленого травня
По серпень золотий.

Вставало сонце на сході…
День був не мій, нічий.
Тільки б єдиний погляд,
Один промінчик очей!

Тільки б єдиний погляд,
Як сонце літнього дня!
Зраділи б разом зі мною
Повітря, сонце й земля.

Гриміли грози та бурі,
Плакав і хлипав дощ…
Чи то ж не мої були сльози,
Як горло схоплював корч?

А хмар темно-сірі смуги
Тягнулись на захід кудись…
Хіба ж вісники туги
До тебе не донеслись?

Інколи буйний вітер
Листя зривав із тополь –
Розілталось те листя по світі,
А тут залишався мій біль.

Люба, куди його діти,
Коли відцурались вітри?
Посилав я свій біль до тебе,
Як до матері, як до сестри.

Але ти – далека, далека,
Як веселка, що воду п’є…
І знов поверталася спека,
Що серце в’ялила моє.

Поверталася давня туга,
Обгортала мене самота…
О, як важко без рідного друга
Нести непривітні літа.

Як знову настане осінь,
Куди я подіну свій сум?
З ким же ділити я буду
Райдугу світлих дум?

Небо чуже, вороже…
Порожня, гола земля…
Чи ж вона зрозуміти може,
Чого так сумую я?

Ти одна, ти одна зрозумієш,
Ти на світі – одна не чужа,
Бо разом із моєю горіла
Весною твоя душа.

Люба! Вже літо минає…
Холодна осінь іде,
А нам із тобою зустрітись
Не довелося ніде.

Ти на мої привіти
Не відповіла мені…
З ким я почну коротати
Похмурі осінні дні?



Дмитро Загул – Перед осінню вірш.