Микола Руденко – Новорічне

Скінчився рік. Раз мислю, то живу.
Іду по колу повз казарми кляті,
Долаючи хурделю снігову
У зеківському чорному бушлаті.

Той самий ліс. І вишки. І паркан.
Ті ж самі люди. І те ж саме чтиво.
Немов заїло плівку – й на екран
Той самий кадр лягає з об’єктиву.

Десь дія проектується із надр,
Що пеклом звуться –
Бий їх сила Божа…
І так за роком рік той самий кадр,
Мов день один скінчитися не може.

Пекельна пастка у моїм житті.
Час завертівся в кратері відчаю.
Та диво дивне: в лютій тісноті
Я відчуття безмежжя не втрачаю.

Обмацую себе. Ні, я не тут
Кінчаюся, де все ще не світає.
Є сотні сфер –
І вирвавшись із пут,
Душа моя усі їх облітає.

Я – вільний промінь.
Я – космічний птах.
Я цілий Всесвіт облетіти мушу.
Ген розіп’ятий на семи вітрах,
Я на семи вогнях тримаю душу.

У неї входять люди. В ній живуть
Чуття одвічні та скороминучі.
Пророки людству прокладають путь,
Солдати перемотують онучі.

Селяни сіють жито. А царі
Новітніх назв вишукують для себе.
Та прокидаються малі й старі –
Заради сонця.
І заради неба.

І не спиняється життя – воно
В новому одязі іде по колу.
Те, що, здається, віджило давно,
Заходить в душу, мов дитина в школу.

І все це я – зорі молодший брат.
Зорі, що має пір’я чудо-птиці…
А зовні – начебто старий бушлат
Ворушиться в мордовській сніговиці.

30.08.1978



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (4 votes, average: 1,75 out of 5)
Микола Руденко – Новорічне вірш.