Березовий вітер, березовий дим, і березовий запах,
і небо березове видко в пташиних накрапах, –
насіння бісівське кружляє, звістує негоду,
і гай гайвороний аж душу холодить,
і сонячний зайчик, зірвавшись з сокирного леза,
летить, проминаючи чисті берези.
Чого ж так незатишно? Мабуть, ти став бузиною
і знаєш, що з коренем вирвуть весною,
то й никаєш, ходиш, шукаєш місцину,
аби, учепірившись пучками в глину,
триматись за землю сипучу бузинно…
Куди не ступнеш, то асфальт, то бруківка,
уже довкруж тебе й повітря прогіркло,
вуста розімкнув, але клекіт лелечий
із горла ударив, звістуючи вечір.
Язик западавсь від такої розмови,
і ширивсь зрадливо дух бузиновий.
В свічаді сокири сніги мерехтіли,
і промінь сокирячий висвітив тіло:
о світе, прости мені усі переступи і вподобання…
Чи ж я не по правді вчинив, уподобавши ту деревину?
Бузиновий я, отвірчатий, друноп’яний. Ні соку з мене,
ані сопілки. Гордують мною, моє ягіддя втоптують в
землю… з усіх птиць-велемовниць лише горобець-недоріка сідає…
Бузиновий тато, бузинова мати і син бузиновий… Ні
снігом укутать духу, ані втягнути в себе, хоч кістя
порожнє. Ані грабильна з мене, ані полінця в грубу.
Лиш від собаки відмахуватись – усього зиску. Заступись
за мене, порятуй коріння. Кров моя чорнилом стала і
вже давно виписана скрипучими перами по промокачці:
“Та-то… ма-ма… вій-на… ма-ма… ми-є… ми-лом… та-
то….. о-са… ко-са… сам…”
Прости мені, світе, прости… Бо чадію сам від себе…
сам у себе вростаю і шукаю спасенного місця, де б і
сонця удосталь, і тінь не глушила, і сокира не бачила…
Березовий шум, березовий дим, березова радість.