1.
Струмуючий далекий часу гук
крізь оболонку вапняну кулясту
просочується – шовкопрядний звук
надійно тчеться, щоб тобі не впасти.
Єднальна мить – снувальне волокно
на кокон навивається сріблясто,
у сповитку душа дріма давно
і лет їй сниться широко, зірчасто.
Крило прозоре розвиває шовк,
виборсується голос із тороччя,
між напівсфер, між білих лушпайок
лунає слово, сповнене пророччя:
“Будучина” – як дзбанок для води,
в якому скло налите не схлюпнеться,
проріжеться лиш промінь молодий,
гарячим вістрям пронизавши серце.
І тіла ваготу полишивши землі,
угору понесеш до стін просохлу глину,
і поглядом крізьким помітиш на крилі
мандруючу слідком блискучу павутину.
Вона із товщі літ, ущільнених життям,
з праматірних глибин снується самотворно,
і оболонки душ на ній разком висять –
поплюсклі капшучки проїдені і чорні.
І не останній ти – перелік бо трива,
не обірвати нить, що пориває вгору.
Лиш тіней зачерпни в широкі рукава,
бо невагомий ти, а небо так прозоре.
2.
Питуща земля, усотавши жадливо
зволожену тінь, що упала навкіс,
терпляче чекала на зоряну зливу,
щоб вицідить сіль мерехтливу із сліз.
Вона виплива з простертої плоті
її ваготу – ворушились п’явки,
і слово “безмежність”, окислившись в роті,
замкнуло вуста на мовчальні замки.
Вона пригиналась потульно поволі,
приссавшись травою на всю довжину,
снага протікала крізь фільтри юдолі,
вивітрювавсь слух, щоб не чуть глибину.
І наче личинка, западисто входив
у чресла чутливі, в незрушні шари,
лиш чув кістяком: підземні б’ють води,
і тисне повітря нестерпно згори.
А біль перевтілення кістя рівняла,
ламаючи зібгане в ковтюх єство,
свідомість сліпа западала в провали,
спливала з безодні прозорим хрестом.
Все вище, все ближче до рівня прозріння,
приймаючи в себе бентежне тепло;
прорізались крила – і мить воскресіння
явля перед зором все те, що було.
3.
Все, відлітав… І напився солодкого неба.
Ніч шлюбнокрилу завершив наглим падінням.
Зайве стремління. Ламаються крила, вкипілі у ребра,
світло з очей витікає – минає прозріння.
Сліпну поволі, шклом зашерха роговиця:
не відрізнити дня від світанку.
Вічна триває дільба і моя ділениця:
з деревом зжившись, спать доостанку.
У сповивальних волокнах плоть заніміла
ширшає подихом, вужчає серцем –
рівно гуде під корою час чорно-білий,
срібно пронизує слух волоконце.
Древо життя – у тобі, за тобою…
Ширшає стовбур – плоть роздається,
кров, що зашерхла, шпилечку болю
не донесе до вразливого серця.
Вічне тривання, чин перевтілень
пам’ять гнучку замикають у коло;
все, що пізналось, що зрозумілось,
не перекаже замкнений голос.
Та і навіщо свідчить про вічність,
досить відчути власну минучість.
Йдеш на убуток – плин оботічний
дух невмирущий з небом сполучить.
І, покружлявши в товщах блакиті,
об землю зо зла грудкою кине.
Вивихнеш душу – болісний витвір,
крила злютуються в панцир на спині.
Вічне кружляння в колесі карми
перетасує пам’ять глибоку,
тільки свідомість – вісь планетарна –
променем світить з кожного ока.