1.
Обмірювачі життя, обчислювачі зерен,
ваші мірки завжди бездонні,
бо спрага тамується тільки на мить.
Об’єм жадоби дорівнює краплі крові.
Житнім волокном зшивається королівський рот:
– Цитьте, володарі, замовкніть, пахолки! –
Кметська рука пестить рахманне поле,
щоб дводольну зернину зростити вчасно
і розділити вчасно на жадаючих…
Лан. Хвиля. Жовтий пилок… і жайвір…
А голубінь. А глибина зіниць. А спокій.
Членується промінь на устюки,
розповзається думка-а…
На зеленій хвилі засік гойдається
солом’яна піна, мушля колоска шумить
глибиною поля…
Веслом солом’яним махнеш –
і-і-і перепливеш на берег
достатку.
В солом’яних льолях, в постолах солом’яних
по долу подолянку водять великі світом,
обладники духу. Це для них міситься глина,
це для них плететься таріль солом’яна,
це для них пальці видовжуються
і шовковішає шкіра,
це для них волошковий острів
і заячий холодок…
І перебарвлює сонце задля них зелень…
Веслуй на споловілі гребені!
З-під днища ховрах свиснув,
мишка-ворушка маліє з ніжності,
а для мандрівки колобок чахне на підвіконні
все задля них…
Кругліють молоком груди,
тугішають губи, зерно ядерніє,
пругкішають чоловічі м’язи…
Зараз,
ось зараз стьожки металу розчешуть жито,
плече перехилиться,
візьметься рука на ширину снаги.
І перепели вдарять на радість…
Відвічне ти, незмінне, як і неба закони!
Не скасувати тебе ні будяком, ні градом.
Ремесло – жити!
2.
Та крізь дрімоту чути іржання
здичавілого коня,
в тоненькі щілини жита видно шию дороги,
рука узброєна. Слух розплощується по землі,
печатається гербованим копитом.
А з чотирьох сторін летять червоні півні –
о ратаю, рятуй перепелицю!
В гнізді волосся – жайвори.
Тікають в очі квіти.
Зі стеблом в руці, в устах зернина зріла.
Урівень з хлібом ти стаєш на прю!
З обчислювачами твоєї праці,
з рідкими м’язами,
з невласним словом:
– Пере-пили-поло-виці,
лицьо-білі-чорно-криці,
і очиці беззіниці…-
В день власного кроку,
в ніч, сповнену змроку,
відходить в минуле теперішність дня
і погляд високий блакитним потоком
спливає –
попробуй його перейнять…
3.
Легковажимо пам’яттю – стільки сажі в очах!
Підперезані павіттю – синій квіт на плечах,
з хмелем зріднені, здвоєні,
стежок щілини – в ряд
прокладали, озброєні, від мізинця до п’ят:
лати куряви, соняхи круглі –
замість щитів,
як трава, неполохані, літоросні в житті.
Кличе колос, і месника будяки підняли!
Зерна гніву, воскресли ви
під крилом у бджоли.
І жало кожен колос
гострить – скрізь трутизна,
і помножує голос кожна житня струна:
– Гей, тупі рахувальники, в шкіряних камзолах,
гвалтівні сподівальники,
пам’ять ваша в вузлах?
Розшнуруйте жадобу, а роти зашморгніть –
ось зерно,
щоб в утробах вам свинцем бубнявіть.
Мірчуки засипайте шротом, литим з вогню,
і хутчій розпинайтесь на цвяшисту стерню.
Кривомовці, облудники, ремесло ваше – смерть,
наливайтеся хлібом аж по тім’я ущерть!
4.
Профіль берези розмитий густою сльотою,
двері розчахнуті – сон на постої.
Попіл холодний – відсутність затишку,
миша ласкавить підібрану кришку.
З роду у рід, із коліна в коліно
хліб на устах завжди однослівний.
Щедро, коли він вуста нам холодить,
димом пшеничним вогонь колобродить,
щедро, коли піднімає порожні столи,
сухо, як топчуть зерно постоли.
Затишно всім,
коли вітер соломою вишитий,-
байдуже жити…
З щілин скрипуча іржа витікає,
гостра підлога –
цвях що не крок виглядає…
Спину вбирає стіна захолола,
цвіль обснує, наче кокон, навколо…
Холод…
З роду у рід, з лона у лоно
слово предвічне – не однотонне
входить миттєвістю в обшири часу,
кожна зелина вилунює басом:
– Хліб, коли поле заплетене густо
в прожиллях,
коренем зміряно голоду силу.
Хліб, як у власному лоні іскра зернини
жде на свою виростаючу днину.
Камінь в ошуйці, другий – в десниці,-
змелеться радість скупа на мукицю.
Змелеться лихо, вогонь розведеться.
Щедрістю день молодий наречеться,
вікна поширшають, світла додасться –
хліб обмальовує обриси щастя…
Видко березу в очі розкриті,
глибоко,
глибоко, сило всіх витоків!
Випукло жити…
5.
Біля хати, як і завше,
тінь від клена зеленіє.
Клен розпущений на дошки,
з дощок зшиті стіл і двері,
і для тихої вечері
розсипає мати зілля
через хату на подвір’я.
Гомонить сама до себе
третій день оса у банці.
Прийдуть гості у сап’янцях,
перемнуть татарське зілля,
по зарубках на одвірках
свою виміряють долю
і на нитках сто червінців
порозвішують навколо,
перев’яжуть рушниками
всі довколишні дерева,
щоб вони були прихильні,
родищанські, як і треба;
потім спільно змиють руки,
позолотять над багаттям
і навпригинці до хати
запливатимуть поволі.
Круглий хліб та дрібка солі,
на столі – леміш дзеркальний,
і тлустива свічка з меду
зверху зиркає впівока.
На високе величання
хлібом чистим – мати встане:
– Пригощайтеся насущним,
всі мої синове й дочки,
із долонь прийміть причастя… –
І поділить хліб нарівно
поміж дітьми, як і треба,
забуваючи про себе
в хлібі новому дочасно.
…В дрібці солі радість згіркне.
6.
Послугуйте нині спільно
один одному в любові,
на єднаючому хлібі
запізнайте радість слова.
Материнське в нас – довічне,
як довічні ми у хлібі.
І зросте з рукоположин
щедра гілка середлітня,
щедра пагоном відвертим,
що вербою поречеться.
Це і буде узголов’ям
ластівкам на раювання,
потім сяде рій-заблука,
перемиє медом листя,
ляже дерево на руки
чистим снігом волокнистим,
кільцюватиметься пам’ять
в думах ваших з кожним роком,
і просвітить жаром сміху
сіль крапчаста змерхлі щоки.
7.
Сонях, жовтий з карбування,
замика малюнок літа,
ланцюга свого окрайок
пес знудьгований волочить
і толочить жменю квіток,
що похожі на канарок,-
стереже стіну зруділу,
де червоне око перцю
свідчить криво проти сонця,
криво ходять хриплі двері
на обидва боки – чільно,
і до званої вечері
шиються стежки повільно,
а по них то обід з воза,
то моток старої вовни
тихо котяться в подвір’я,
де ряхтіє сіль, як сльози.
Немолочене колосся
убуває в позолоті.
Тінь незрушна – хто се? хто се
перед сонцем став навпроти?
Дух верби. В жовтавій кроні,
що лежить, як пляма воску,
меду крапелька холоне,
і снує оса серпнева
павутину свого лету
кругом вікон, що, затерті,
як закурені портрети,
мають пам’ять про минуле,
рівний погляд зберігають,
хоч в шибках зозулі сизі
крила з відчаю ламають.
Для чийого домування
в’яне пір’я на долівці,
двері тішаться ізрання,
що хтось стане в погостівці.
І нікого. Сіль тамує
гіркоту в кристалі кожнім,
бо ж ніхто не задомує
у господі півпорожній.
Хрест потрісканий вербовий
бовваніє на узвишші,
і тугущий вузол слова
ще тугіше в’яже тиша.
8.
Скрипнула хвіртка,
і тиша потовщала втричі,
попіл зашерх луб’яний на обличчі,
холодом рот переповнивсь – ні звуку,
врізався простір ребристий у руку.
Власного страху оманливі свідки:
– Що це? Чому це? Ізвідки?
Ніч заперечим,
Зречемося долі скупої тричі
і сліз на обличчі,-
чи ж не ми святкували світанок,
одіж свою розпустивши по нитці,
чи ж то не ми радість пускали в кружанок,
руки свої розтягнувши, як стьожки сириці.
Шлях поза нами – розкопаний глибше за мандри,
наче вуглини в очах – погляди заздрі.
Руки притуплені шукають дверей або хвіртки,
тільки б освоїти пустку, розставити мітки.
Леле, скрізьнота така,
що тебе розмива по піщинці,-
вужчає вітер, тоншаєш ти при стежинці…
Нижче коліна холоне жарина скорботи,
дмуха на тебе ніч чорнорота…
9.
Звук іржавих дверей
оголив мою тінь волокнисту,
і змарніле лице, наче в день падолисту,
віддзеркалило страх,
аж метелики чорні злетіли,
хоча промінь водив по зеленому сонячно-білим.
І звелось на весь зріст
гробовище широке, хрестате,
де під спільною зіркою спали солдати,
і вдова від зажури тернове намисто в’язала
і мовчала уголос:
– Ой одна я, одна, як той палець…-
І коли вузлуватим шляхом повернулась додому,
не закрила дверей, не занесла солому,
я крізь сльози почув
скрип дверей і завчені кроки
і збагнув, що то горе ввійшло однооке.
10.
Зосталося літа на макове зерно,
і дні високосні давно проминули,
вже променя стежка до нас не заверне,
бо попелом все затяглось, наче мулом.
Вичісує вітер по нитці із гаю,
виплутує нитку зеленим-зелену,
і житня хлібина із рук вислизає,
стрибає з кутка у куток – цілоденно.
Виводить тебе попід лікті той вітер
на житнище зжухле тяжким винуватцем-
за віщо? за лихо? за війни на світі?
за власне сирітство,
за час марнотратства?
Та чим надолужиш і чим ти відплатиш? –
зосталося літа і поля на зерно –
попереду ж холод, іще не початий,
який неодмінно до серця заверне.
11.
Зашпаклювавсь на зиму і зрадів,
що стільки днів лишилося позаду,
леткий вогонь із літом відлетів,
покинувши жарину на розсаду.
В оселі кругло, залишки тепла,
зав’язане насіння по вузлах;
сердиті плечі, вигнуте лице,
мальоване холодним олівцем.
Тріпоче тінь сипуча над столом,
зі скіпки б’є гаряче джерело;
сидиш собі, холонучи поволі,
сидиш собі тихенько біля долі
і тішишся, що холод за дверима,
що прийде батько і вкоротить зиму –
на стіл поклавши теплий буханець,
він тихо скаже: – Голоду кінець.
12.
Голос, роз’їдений сіллю, все тоншає, тонша…
котиться колесом біла пороша,
переінакшує зміст кожного слова:
ой, то не сніг проліта, а полова,
то ж і не ліс, а гребінка щербата,
сніг на розпадок згрібаєш у хату,
дмухає вітер, до свисту удатен,-
хитьма хитається світ,
котяться гнізда,
стежка бринить під ногами залізно,
з соняхів вітер п’є – випиває насіння,
розпочалася нудьга поосіння;
ляжуть в порозі ситі замети –
де того літа зримі прикмети?
Півень червоний вигляне квіткою з листя,
стежка наниже біле намисто.
Підуть “веселі” дні каруселлю,
стелю підніме дим ув оселі;
від понеділка до понеділка
голос у горлі з тиші прогіркне.
Покриком крикнеш – викричиш слово,
з’їдене сіллю і незнайоме: “Хліб!”
13.
Вже й не знаю,
чи радість від снігу, чи смуток,
на плечах весь весняний здобуток –
білий смушок, злинялий умить,
краплі ртуті, яких не зловить,
запах прілого листя й трави
і слова, що не йдуть з голови:
– Це весна чи такий передзимок,
замість снігу – намисто сльозинок,
замість смутку – зривається сміх,
і дорога, налипла до ніг,
поза тебе, оглянься, щезає,
а майбутнє твоє неокрає
постає без конкретних ознак,
як сподіваний день, – чи не так?
14.
Я шукав його і, розмоловши зернину,
знаходив порох.
Десять пальців на десять сторін світу.
На кожному овочі їхні відбитки.
У вуликах сонця,
у стільниках вітру
я натрапляв на його відсутність.
В дзеркалі лемеша я бачив його,
в синіх скибах землі знаходив відбитки…
Самотній від бадилини до лісової хащі,
відділений трьома спогадами про весну,
коли кожен звук пахне вербою
і намисто красноперу усріблює річку,
я шукав.
І під кожним листком знаходив “здрастуй”.
Тату, дивні люди.
У круглих стінах від світла
відтворюють пам’ять про минуле небо.
Дивні ті стіни, тату.
Посередині сидить птаха,
а по кутках пташата, відкривши дзьобики.
Коли відчиняєш двері і питаєш: “Де ти?” –
вони озиваються знайомим голосом.
Йдучи від хати до хати, питаєш пошепки: “Де ти?”
і розумієш, що ти звертався сам до себе.
Ось плуг, ось нива і жменя пашниці,
посію, тату, бо хліб міцніший від криці.
15.
Колосся, схилене на схід,
пройнявшись вітром, шелестіло
і, перехнябивши весь світ,
схиляло небо синьо-біле.
Високе літо, запашне,
по вінця сповнене медами,
підносило щодня мене,
як жайвора, понад ланами.
І ліпо, щедро джерелом
із губ рознятих срібло било;
і, наче тінь, понад селом
душа ширяла однокрило.
Суцільним поглядом вона
за колом коло видивляла,
де приховала глибина
земна усіх від голоду сконалих.
Бо ні гробків, ані хрестів
над тими, хто поліг від мору…
Меди холонуть золоті,
і світло – в стільниках прозорих…
Забулись ті, хто слово “хліб”
вишіптував, як ймення Боже…
– Невже ти. Господи, осліп
тоді чи рід людський тобі ворожий?
Чому наклепана коса
людські коріння рвала древні?..
Ти скреслив те, що записав
в книзі життя, – сполуки кревні…
Порвав… з грунтами та зелом,
з тоненьким жайвориним летом…
Обезкорінене стебло –
це я… Мій роде, де ти, де ти?
Перемішались у землі
кістки, гомілки та сурелі,
великі черепи й малі,-
все трухне у земній оселі…
І хлібні піраміди в грунт
загнались вістрями під тиском, і
гострішає смертельний кут –
він біля серця близько, близько…
А з піднебесся, де душа
млинком кружляла, мов лушпина,
Бог сіяв з вічного ковша
на землю попелу хмарини…
1970
(1 votes, average: 5,00 out of 5)