(З циклу “Музейні експонати”)
Вороття блудного сина
Зменшилось поле, і ліс підступився далекий,
ніби хтось вибрав з повітря блакить,
мерхне в сокири крило, як в лелеки, –
спурхує вгору вона, але не летить.
Настіж прочинено чорні дерева –
з пам’яті лісу виструмує дух:
зубри і тури, мамонти древні
в поле пливуть, проминаючи слух.
В колі незримім не знати їх гніву –
опік на тілі сам по собі виника:
тінь на долоні що правій, що лівій,
мов по жарині, в долонях стискав.
Світу не втримає навіть свідомість.
Гнівом пропалена – лунко без слів,
ніби вернувсь після мандрів додому
і часову течію зрозумів;
бо не застав ні батьків, ні родини:
зменшилась стеля, і стіни зійшлись,
а замість солі в солонці – крижина,
цвіль на окрайчику, в кухлику – слизь.
Все осягнув… І почув, як чалапа
дух по долівці, бо знати сліди:
прочовги довгі, рисочки здряпин,
дзенькіт відра, де ні краплі води.
Щоки запалі, знаковані тінню,
креслять морщини, мов люстро старе.
Час – це безглуздя, плоті старіння,
довге чекання, що й розум помре…
В житло забрівши, він чує тісноту:
кухлі, цеберки, жмут павутин…
Тсс… Бо як подих – пісня із рота
рине… Оглянувсь – співа він один.
Стиснуті губи, та спів не вщухає…
Пахнуть медами спілі вогні…
Попід склепінням свіччина зграя
все кружеляє і гине в вікні.
…Збито обруччя – розсохлися стіни,
і мерехкоче сокири крило:
руки простерши, вкляк на колінах,
а на долонях віск захолов.
І німота, розростаючись болем,
в згаслу жарину пам’ять замкне.
– Ой ти маліюче полечко-поле,
нащо вгортаєш, як зерня, й мене?..
В поле сповзається гаддя-коріння,
і стовбуриння іде слідкома,
і норочку чорну зливаються тіні,
в крапку-мачину входить пітьма.
Змалився геть, але став всюдисущим:
полем і лісом, сталевим крилом,
наче всю безліч мачинок розлущив
і зрозумів, що в почині було.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)