Виштовхують пісок джерел тугі пружини,
виштовхується соком з бростинок ранній цвіт,
виштовхується все в космічну порожнину,
і вивергнутий т и уже в наступну днину,
аби засвідчить вкотре, що життєповний світ.
Та щоб його розгледіть,
ти тнеш на клапті зором
розгорнутий сувоєм суцільний краєвид:
дві сосни, кипарис, шмат вицвілого моря
і берег кам’яний, який тобі не збрид.
На клапті зору птах то вигулькне, то щезне,
то сосни засвистять, то вклякне кипарис,
то хмара набіжить, то сутінь височезна
обрушиться раптово, неначе скирта, вниз.
А хвиля то хлюпне, то лагідно відлине,
то молоком скипить, то валом набіжить.
На ширину очей синіє скибка днини,
в якій ти безтурботно життя зміг би прожить.
Та варто глянуть вбік,
звильнуть на мить очима –
і запримітиш те, що не ввійшло в пейзаж:
літають наркомани в солодких клубах диму,
на урядовій дачі пес виконавчо грима
і при залізній брамі стоїть незмінний страж.
На ширину очей, яких не обкарнати,
стоять колони ночі й пусті проміжки дня.
І світлом фосфоричним облиті батько-мати –
йдуть променем окличним – за ними вся рідня.
За спиною у тебе залізо розпікають,
щоб утопити в тіло твоє тавро “куркуль”,
за спиною у тебе лунає: – Каїн! Каїн! –
І жовчний оцет цідять від спраги в черепку.
За спиною у тебе у храмі яму рили…
Замість хреста на бані клен троєрукий ріс.
За спиною у тебе відтяті тліють крила,
і тонко, наче пилка, дзвенів щербатий ліс.
Ти крутонувсь на місці, неначе веретено,
і краєвид сувоєм на себе намотав.
І наркотичний дим, і зміїв презелених…
Зосталася довкола безлика пустота…
Де кипарис? Де сосни? Де синя латка моря?
Ввійшли у берег хвилі, улігся час у цвіт.
Спіщаніло усе, усе всмокталось зором,
і ти, ніби піщинка, теж падаєш в зеніт.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)