Вже репались тугі плафони,
Налляті світлом, соком стель,
Застряло в горлі грамофона
Хрипіння, як драглі, густе.
В цей час подвоєні зірки
В жаских потугах зачинали
Священний плід – і накладались
Одна на одну, як вінки.
…А язики – з усіх скалубин,
Бо помічали первогріх;
Лущились губи – падав сміх,
І німбами змикались зуби…
– Іванку, сиплються суниці,
Лоскочуть солодко, Іва…
І білий лебідь з рукава –
Яка червона голова!..
З якої він напивсь криниці,
Іва… а…
А я малюю.
На столі – крило, як віяло донизу.
Очі пропущені крізь призму,
І голова, і голова…
Лиш пензлем підведу –
Упала
(Так в скипень в себе пада ртуть).
Я ж не покину на поталу,
Бо птицю лебедем зовуть.
І обскубуть.
Я піднімаю.
А зуби жевріють – диви!
Свічками коло голови.
Гей, зоре, зоре!
Якою з’явишся на світ?
Чи слід являтись, чи не слід –
Мертворожденною на лід
Впадеш. Хай буде так.
Лиш не різьбись в сузір’ї Лева,
Не вгвинчуйсь в небо металеве,
В тавро прокляте – Зодіак…
– Іванку, чуєш лебедят,
Чи то зоря, а чи одміна,
Стань поруч, любий, на коліна.
І будем в Господа благать
Суцвіть і сутінків купелі,
І оселі для лебедят.
Невинна фарба червоніє,
Горить слізьми на полотні;
Так в земляній горить пітьмі
Плодоспрямоване коріння.
Роздягають,
Роздирають,
Тихо руки потирають:
Помирає, помира… помаранчеві уста…
– Ах, не так, не так, не так…
Язики, ніби брязцала,
Язики, мов ярлики,
До палітри прилипали,
До притомної руки.
Пензель б’є по голові,
Коли лебідь оживає,
Коли лебідь – геть в крові,
Ледь повіки піднімає.
Вгору, вниз і – навпаки,
Більше долу, ніж угору…
Тягнуть, тягнуть ярлики
Крила й слово до мажору.
Зоре, зо…
Звідки ти на полотні?
Сутінь шибку проломила,
І зостались на вікні
Велетенські твої крила.
Не протислася уся –
Жеврієш в зіницях птиці.
Язиків довкіл косяк,
Нашорошених, як глиця:
– Ах, не та, не та, не так!..
Цокотіли соковито.
Слово бігло, мов мідяк,
Лунко пущений по плитах.
– Чуєш, любий, лебідь сів,
Шию гне для поцілунку,
І для нашого притулку
Підніма крило в росі.
– Чуєш?
– Чую…
(1 votes, average: 5,00 out of 5)