Sylvia Plath
Tulips
(The tulips are too excitable, it is winter here…)
Тюльпани надто збудливі, тут – зима.
Глянь, як біло довкола, як тихо, як засніжено.
Вчуся спокою, лежачи тихенько, в самоті,
Так як світло лежить на білих стінах, на ліжку, на руках.
Я – ніхто; вибухи – не моє діло.
Я віддала своє ім’я і одяг щоденний – медсестрам,
Свій життєпис – анестезіологові, тіло – хірургам.
Мою голову підперли між подушкою і простирадлом,
Як око між повіками, що не можуть зімкнутися.
Чоловічок, дурний, мусить сприймати все.
Медсестри ходять і ходять, не турбуючи,
В білих чіпках, мов чайки, що летять з моря на сушу,
Роблять щось там руками, кожна одна – така сама,
Незмога сказати, скільки їх тут довкола.
Моє тіло для них – камінчик, піклуються ним, як вода
Піклується камінцями, що по них пропливає,
Вигладжуючи їх ніжно,
Несуть мені отупіння в блискучих своїх голках,
Несуть мені сон.
Я загубила себе, і багаж мій мені набрид –
Моя лакована торба, мов чорна скринька на ліки,
Мій чоловік і дитина усміхнені на родинному фото;
Їх усмішки зачіпають мене за шкіру усміхненими
Гачками.
Вислизнуло усе – тридцятилітній вантажний човен –
Вперто держуся за ім’я своє і адресу.
Вичистили мене з усіх любих мені асоціaцій.
Гола, застрашена, на зеленій подушці з пластмаси,
На візку,
Я бачила як зникають з овиду порцеляна, книжки,
Скатертини.
– Все залила вода і покрила мене з головою.
Я – черниця тепер, не була ще такою чистою.
Квітів я не хотіла, я лиш хотіла лежати
З піднесеними вгору руками і бути зовсім порожньою.
Як вільно це, не уявляєш, як вільно –
Спокій такий великий, аж запаморочливий,
І нічого не вимагає, хіба ім’я на картці, тощо.
Ось так мертві доходять. Я уявляю,
Як замикаються їм уста, прийнявши таблетку причастя.
Тюльпани занадто червоні, від них боляче.
Крізь дарунковий папір я чула, як вони дихають
Легко, крізь повивання білі, мов страшне немовлятко.
Червоність їхня перекликається з моєю раною.
Вони – делікатні: здається, пливуть у повітрі,
Та мене придавили вагою язиків своїх кольорових:
Тузінь червоних важелів з олова мені на шию.
Раніш ніхто не пильнував мене. Тепер пильнують.
Тюльпани обертаються до мене і до вікна за мною,
Де раз на день світло поволі поширюється, поволі
Звужується,
І я бачу себе: пласку, смішну, тінь паперової вирізки
Між оком сонця і очима тюльпанів –
Я ж не маю обличчя, я ж хотіла себе знеобличити.
Живі тюльпани забирають у мене кисень.
Поки вони не прийшли, повітря було спокійне:
Віддих за віддихом, туди і назад, без клопоту,
А ось тюльпани виповнили його, як гамір,
Тепер повітря вирує довкола них так, як річка
Вирує довкола потопленого, в червоній іржі, двигуна.
Вони концентрують увагу мою, яка досі
Вдовольнялась самою грайливістю без жодного
Зобов’язання.
Стіни, здається мені, також уже стали теплішими.
Тюльпани повинні бути за гратами, мов небезпечні
Тварини,
Вони відкриваються, немов рот якогось кота із Африки.
Я чую знов своє серце: воно відчиняється-замикається,
Червона миска його розцвітає любов’ю до мене.
Пробую пити воду – вона тепла й солона, мов море,
І походить з країни, що далека така, як здоров’я.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)