Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
– Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? –
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати – іще ж не вварився синочок…
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить – сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
– Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? –
Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця – ні з місця – і тільки всміхається страшно.
– Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
– Отак і живу я…- та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.- Та так і живу,- проспівала.
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула –
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу…
Отак і живу,- проспівала.- Отак, удова молодая,-
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
Заплакала б тяжко – не може, лиш б’ється об піл головою:
– Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! –
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише – та сльози писать заважають.
(1921)
(1 votes, average: 5,00 out of 5)