Ніхто не знає напевне, відколи живуть люди на землі. Відомо тільки те, що від тої пори, як вони настали, пройшло далеко більше, як шість тисяч літ, (а ще не так давно люди думали, що цілий світ створений тільки шість тисяч літ тому). Що люди дуже давно живуть на землі, про се довідалися тоді, коли почали знаходити кістки людські разом з кістками так званих “допотопних” звірів, себто доісторічних; звірі тії давно вже згинули зо світу і тільки з кісток їхніх довідалися, що вони колись жили. Кістки тії знахожено дуже глибоко під землею, се значить, що їх довго заносило землею, – можна ж собі здумати, скілько то треба часу, поки поробляться такі великі земляні наноси [В одному місті в Голандії люди, копаючи, докопалися до цілого лісу поваленого закам’янілого, під тим лісом був ще другий ліс. а під другим ще й третій, та вже аж під тим третім знайшли людські та звірячі кістки]. Але, як видно, люди ще давніше на світі жили, бо при знайдених людях була різна камінна зброя, а певне ж був такий час, коли люди не мали ніякої зброї.
Камінна зброя так само, як і зброя костяна, найдавніша, яку тільки знахожено. Певно була у первісних людей і дерев’яна зброя, але ж дерево не може доховатися від такого давнього часу. Отже будемо уважати камінну зброю за найдавнішу. Через те, що найдавніші люди робили зброю і всякий знаряд з каміню, то часи, в які тії люди жили, називаються “камінним віком (періодом)” історії. Люди камінного віку були дикі, не знали вони а ні письма, а ні хисту ніякого, коли не вважати за хист ті початки, про які буде говоритися далі. Не відомо напевне, яка була їх мова, догадуватись можна, що вона була дуже проста і нерозвита, як і тепер буває у диких народів. Жили вони в печерах та в ямах, потім почали напинати шатрища з дрюків, галуззя та звірячих шкур. Сталої домівки не мали, а переходили з місця на місце, шукаючи собі поживку, бо жили вони з мисливства і не мали ніякого господарства, отже й мусили вони шукати, де більше дичини, а виловивши її в одному місці, переходили на друге [Однак все таки жили гуртами, – знахожено місця похожі на якись табориська, а де-не-де щось подібне до фабрик зброї камінноі. Про те, що в якому-небудь місці жили колись люди, догадуються часом з того, що знаходять під землею кістки звірячі, черепашки виколупані разом з черепками, або ножиками камінними, – це називають “кухняними зостанками”].
Страви жодної вони не варили, бо не вміли разпалювати вогню, a тільки знаходили його там, де він сам з’явився від блискавки або що. Пізніше люди навчилися добувати вогонь із сухого дерева, тручи його одно об друге. Тоді почали вони готувати собі їжу, але не варили, а тільки пекли, бо не мали посуду. Одежі вони не мали ніякої, або обпиналися листями та шкурами звірячими [Хоч люди камінного періоду не вміли прясти, але вони могли скручувати в руках волокна різні і з того сплітали собі щось подібне до рогожок або килимків. Наука не знає такого часу, колиб люди нічогисінько не вміли робити. Яке було життя первісних людей, про те ми можемо догадуватися, знаючи життя теперішніх диких людей]. Шили одежу тую риб’ячими кістками або камінними шилами. Дедалі почали вже люди виробляти собі різні речі з глини та з бронзи. Се вже був великий поступ у їхньому житті. Навчилися вони і прясти і ткати.
Бронзовими сокирами могли вони вже краще обтесувати дерево, бронзовими лопатами могли копати землю, бронзовою зброєю ліпше було боронитися від ворогів. Тоді почали люди ставити собі поряднійші оселі то було вже щось подібне до теперішньої хати. Часом тії хати ставилися серед води на стовпах, або на островах, щоб вороги та дикі звірі не могли доступитися. Потім біля тих хат обгорожували якусь частину землі і люди почали довше жити на одному місці, бо навчилися освоювати диких звірів і таким способом почали заводити господарство, Однак ні сіяти, ні орати ще не вміли. Вони пасли свою худобу і та худоба була їхнім маєтком. Людей того часу в історії звуть “пастухами” і людьми “бронзового періоду” [Однак треба знати, що не завжди люди бронзового періоду були пастухами, часом вони стояли вже на вищому ступні].
В сей бронзовий період люди не були вже такі дикі, вони жили сім’єю під владою старшого в роді [Старшинство почалося з того, що знаходився якийсь дуже сильний чоловік у племені і його всі боялися, через те й слухалися, або вважали його мудрішим, знали, що він на війні може краще справитись, та й у спокійний час може краще порадити, де випасати худобу, шукати поживку, то що, потім і дітей його слухались, бо думали, що від батька і до дітей переходить сила і мудрість], мали свою поезію, віру і потім поділились на племена, значить у них вже починалося громадське життя і людей сих історія зве не дикими, але все ще варварами (від грецькаго слава “barbaros” – чужий, чоловік грубою звичою). Що до найдавнішої мови, то до нас не дійшла найперша предковічна єдина мова людська (як що вона була коли-небудь), нам відомо скілька дуже давніх мов, але з їхнього досить мудрого складу видно, що не єсть то мови дикого предковічного люду. Відомі нам мови вже були такі, що на них складалися пісні і пісні тії переходили з роду в рід. В тій поезії одбивалася віра людей бронзового віку.
Хоч ми не знаємо, як почали люди говорити, але все ж ми можемо догадуватися про се, знаючи, як говорять теперешні дикі люди і мали діти. Мова почалася з того, що люди хотіли як небудь виявити своє почуття. Таку початкову мову можна помічати навіть у звірів: коли звірині що болить, – вона кричить, коли їй що небудь втішно, – вона виявляє се яким іншим гуком, видно, що вона тими гуками виявляє свої почуття, тільки що у неї небагато гуків і всі вони одноманітні. У людини, хоч яка вона буде немудра, таких гуків далеко більше, і чим далі розвивається людина, тим більше стае у неї гуків. Спершу людина може тільки виявити, що їй прикро що-небудь, або втішно, потім її починає вражати тe, що вона бачить перед собою і вона починає називати речі. Називає вона часом такими словами, що похожі на крик того звіря або птиці, яку хоче людина назвати, часом вона гуком виявляє, що їй болить від якої небудь речі, або що їй дивно з чого небудь, або що їй гарне що-небудь.
Коли людина почне які небудь речі називати кожний раз такими самими гуками, то тоді вже ті гуки стають словами. Однак слова ті з початку завжди бувають короткі, слів тих небагато, небагато можна й сказати ними, трудно висловити ними, як одна річ приходиться до другої, що в який час було зроблено, так напр., дикий чоловік має слово “їсти”, але у нього се слово значить і їсти, і їм, і буду їсти і їв, бо нема у нього ще “форм” ніяких для мови. Дедалі форми тії потроху виробляються, мова стає багатшою, але все то приходить дуже помалу, єсть і тепер дикі племена, що говорять дуже вбогою мовою, лічать по пальцях на руках і на ногах, не вміють більше трьох або п’ятьох злічити, а лічать: “1, 2, 3, багато”. І от з мови тих диких людей можна догадуватися про мову первісноі людини. Науки лічби і взагалі ніякої науки не було у людей кам’яного періоду.
Початок людського хисту можна теж прослідити в дуже давніх часах. Хист людський почався з того, що людині хотілося якось краще зробити коло себе, і початки хисту видно навіть на деяких річах камінного періоду. Так, напр., знахожено барвисті черепашки нанизані на шкураток, або камінці гарно обточені, видно, що то вживалося не на користь, а для краси. Теж саме видно і в теперішніх диких людей: вони чіпляють на себе черепашки, пера, красять на собі волосся, а часом надрізують пружки на тілі і запускають у надрізи краску, то зветься “татуіровкою”. У диких людей тії покраси уважаються дуже почесними і старший в племені може робити кращу татуіровку, носити яскравійші покраси, ніж інші люди з того племені. Деякі покраси та узори татуіровки навіть зовсім заборонені для простого люду їх і носити мають право тільки старші.
В бронзовому періоді знаходять навіть дуже багато різних покрас та оздоб і деякі з них зроблені дуже гарно, з правдивим хистом. Можна думати, що хист у людей з’явився разом з першими людськими знарядами, а людина, хоч як вона мало развита, все ж таки тямить зробити якийсь там знаряд з глини, чи з каміню, чи з дерева, отже видно, як давно живе хист поміж людьми. Знахожено нераз посуд, як видно було, дуже давнього часу і на ньому вже було видряпано, або пальцями видавлено щось подібне до узору. На плетінках диких людей видно теж різні узори, або трава іншої барви вплетена, або просто якось майстерніше виплетено. Видно, що для людини не досить було просто аби чим нап’ястися, тільки вона хотіла, щоб її одежа була якась краща.
Як тільки люди навчилися говорити, з’явився хист мови, себ-то поезія. Звісно, спочатку вона була дуже первісною і найбільше видно сю початкову поезію в співі диких людей. [У первісних людей поезія завжди йшла поруч із співом] Поезія та звичайне не така, як теперішня, а далеко простіша, навіть надто проста, але все ж, почувши пісню диких людей, можна зауважити, що то таки пісня, а не просто розмова. Перше всього у ній є щось подібне до разміру, до музичної мелодії, єсть приспівка, себто одно або скілько слів, що приспівуються по скілька раз після скількох слів, пісні, найчастіше слова приспівки нічого не значать. Слова первісної пісні (не тільки приспівки) часом нічого не значать. Часто пісня та складається навіть не з слів, а просто з гуків: та-та! ба-ба-ба! і т. д.
Кожен чув, як співають дуже маленькі діти, отже може з того уявити собі пісні первистної людини.
От на зразокъ дві пісні диких людей:
Пісня диких австралійців, що співається на похороні
Kardany garro
Mammul garro
Mela nadjo
Nunga broo.
Ce значить:
Братіка знову
Сина знову
Більше я
Не побачу ніколи.
Друга теж погребова пісня:
Твоє тіло в Вейшематі,
Але душа прийшла сюди
І збудила мене зо сну,
Приспівка: Та-а, га-а, га-а, га!
В першій пісні видно якийсь розмір, у другий ми бачимо приспівку, що не значить нічого. Таких приспівок єсть багато у диких людей, напр.: abang! abang! Nyah eh wa! [Подібні приспівки задержались і в наших піснях, напр.: а-а! в колискових. Гей! в чумацьких, Ти-ни-ни! в танцюристих і т. п.] Кожен раз, співаючи ту приспівку, дикі люди б’ють в бубни і дзеленчать різними брязкалами. Се вже перший ступінь музики. Тая музика, як і спів, дуже груба і проста, в ній ледве можна спостерегти яку небудь мелодію, але все ж у ній єсть якийсь порядок (такт), більша або менша прудкість (темп), а се вже показує початок музики. При тій пісні і музиці дикі люди часто танцюють і танок той залежить од співу і музики, так: коли грають тихше, то й танець тихший, коли грають прудко, то й танцюють прудко.
Тут уже видно початок танцю, а не просто плигання. Первісні люди уважали танець (так само як і спів і музику) не тільки забавою, але й ділом поважним. Се видно з того, що при таких поважних випадках, як весілля, смерть, війна, співались особливі пісні (весільні, погребові, військові) і танцювались особливі танці. І тепер у всіх диких племен є свій військовий танець, вони вірять, що той танець дає силу воякам і відвертає ворогів. Добре відомо теж, що дикі люди мають мисливські танці і думають, що танці ті мають силу принадити звірину.[Може й ніколи не було такого часу, коли б люди ніяк не танцювали, бо навіть деякі породи звірів та птиць мають щось подібне до танцю, напр., кенгуру, журавлі інші.]
Спів, музика і танець развивалися дедалі більше. Пісні людські добірали більшої краси і дедалі більше одрізнялись од звичайної розмови. Деякі народи бронзового періоду мали свою поезію досить багату.
Хист малювання, так само як і різбярства, почався з того, що люди хотіли самі зробити те, що бачили круг себе. Малювати люди почали теж дуже давно, бо знахожено нераз малюнки допотопних звірів, надряпані на камінях. Потім люди набирались більшої вправности і майстерности і вже деякі ідоли богів бронзового періоду мають вигляд досить гарний. Ідоли і малюнки первісних людей часто були помальовані різними барвами, але, звісно, те малево було дуже невеликого хисту і нехутко люди дійшли до теперешньої майстерности. З малювання повстало і письмо: перше люди просто малювали те, про що хотіли написати, потім скорочували ті малюнки для скорости, дедалі поскорочували так, що трудно вже й догадатися, з якого малюнку повстали їхні букви.
Віра у первісних людей теж була проста, немудра. Віра почалася у людей з їхнього погляду на світ. Де чого в світі вони боялись і вважали ворожим, друге знав сприяло їм і вони любили його, от звідсі повстала віра в злих і добрих богів. За богів давні люди вважали сили природи: вітер, грім, дощ і т. п., і навіть створіння деякі. Так напр., одно плем’я має між іншим за бога павука і приносить йому подання (жертви). Звісно, люди хотіли добрим богам зробити щось втішне, щоб подякувати їм за їхню добрість, а злих знов хотіли загодити, щоб не робили нічого злого. Давні люди думали, що боги подібні до людей, що боги мають людські почуття, думки і людські образи. (Часами, правда, за богів уважали й звірів). Люди почали робити богів тих з дерева, з каменю тощо, бо хотіли бачити своїх богів близше. Богам тим люди робили все, що було для них самих приємне, вони давали їм їсти – себто палили для них найкращі шматки м’яса або овочі, а часом просто вимазували своїм идолам лице салом. Вони шили для богів найкращу одежу, вішали на них оздоби, ставили найкращі хати. Перше ставились не хати, а тільки “жертовникі” – “олтарі” для поданнів. Для богів завжди робилося все краще, більше, значнійше, ніж для людей, і хоч давні люди не могли поставити щось дуже гарного, але все ж для богів завжди вибіралися найкращі місця для божниць, навалювалось велике каміння, таке, щоб його було видно здалека, щоб кожний бачив, що то оселя бога. Олтарі з величезного каміння камінного періоду звуть “дольменами”.
Потім вибирали навіть окремих людей, що повинні були служити богам. Тії люди провіщали народові божу волю. Коли бог був разгніваний, все віддавалось, аби загодити його, навіть людей віддавали йому на жертву. Звісно, чим дичійші та первіснійші були люди, тим дичійша та первіснійша була й віра, бо в вірі одбиваеться натура і світогляд народу. У давніх людей віра входила у все: у поезію, в хист і в ціле життя. Громадське життя теж багато залежало од віри, бо кожен громадський закон уважався святим і даним од самого бога. Такий погляд на закони людські тримався і потім, коли люди жили навіть дуже розвиненим життям громадським. Все мудре, надзвичайне – вважалося ділом бога. І коли люди дійшли до того, що навчилися писати й читати, то думали, що сьому навчили їх самі боги.[Давні люди думали, що й поезія, й музика, й танець, і всякий хист – все те йде від богів. Через те нема нічого дивного, що вони танцювали перед олтарями богів, що вони співалн їм і малювали їх, бо все, що йшло від бога, уважалося святим.] Від того часу, як люди навчилися письма, почалося життя “цивілізоване”, почалися “історічні часи”, бо люди почали записувати свої закони, свої казки, пісні, молитви, події свого життя і з того ми довідуємося про їхні звичаї, віру і життя. Сі часи називають деякі “залізним періодом”, бо тоді люди навчилися добувати залізо і всякі інші метали.
От з сього третього великого періоду почнемо тепера ми науку історії. Годиться починати від найдавніших часів; хоч вони і менше звісні, аніж пізніші, хоч у історії їхній єсть багато темного, недосліженого, однак з того, що відомо, бачити можна, як розвивались думки і хист людські, а се важніше, ніж історія самих подій, не звязаних ніякою думкою. З історії віри і поезії найбільше можна побачити, як розвивалася людська думка і хист. Не у кожного народу однаково розвивалася тая історія, єсть бо і тепер деякі народи, що затрималися й досі в камінному періоді, або в бронзовому.
Та і сі три великі періоди, про які ми оце говорили, не стоять вони так дуже окремо один від одного. Переходи від одного періоду до другого не були раптові, люди помалу доходили до вищих форм життя, і де-що з першого періоду завжди затримувалось і в другому. Так напр., за бронзового періоду люди вживали багато камінних речей, і нераз трудно буває зважити, до якого періоду належав який народ. Навіть в одному народі не всі люди дійшли до однакових форм життя. Скілька народів, що жили в один час, дуже одрізнялись один від одного своїми звичаями і розвитком: одні жили цілими державами, а другі були ще “пастухами”.
І тепер ми бачимо те саме: хоч у нас єсть і машини і прядки і різне знаряддя, але поруч з ними затрималися коси, серпи, дерев’яні рала, веретена та інші речі, що були відомі ще людям бронзового періоду, а то навіть ї камінного. І тепер одні народи мають дуже високу цивілізацію, а другі, напр., деякі островитяне, зостаються і досі дикими людоїдами. Причина сьому та, що одні люди мали добру спосібність до розвитку, а другі ні, одні жили у теплій країні, на добрій землі, в лагідному кліматі, а другі жили або в надто холодній, або в надто гарячій країні, на пісках та на болотах, між дикими пажерливими звірьми; одні люди запанували над іншими, другі знов самі попали у неволю. Причина сьому ще й та може бути, що деякі народи жили дуже малими племенами, далеко від ширшого світу, напр., на островах маленьких на широкому океані, .або в диких пущах та горах, і се не давало їм дійти до більшої цивілізації. Богато є причин нерівности людської цивілізації і не легко їх всі дослідити. Історія покаже нам, як росли і развивалися людські цивілізації.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)