Леся Українка – Микола Чернишевський

Часом замість механічного способу перенесення в прийдешній вік (наприклад, на автомобілі, як у Сувестра) новітні утопісти присипляють своїх героїв, наводять на них летаргію, гіпноз, і тоді вже блукання по прийдешньому місті та весь неминучий при тому катехізис питань та відповідей просто сниться тим героям, але це, звісно, мало зміняє справу, хіба що додає їй, коли це можливо, ще більшої ненатуральності. Невдатна претензія на реалізм гірше псує правдоподібність твору, ніж щира фантастика.

Позичивши від поетів любу давнім пророкам-утопістам форму сну чи галюцинації (по давній термінології “видива”), белетристи, замість наблизитись до реальності, ще більше віддалились від неї. Відомо ж бо, що люди з побільшеною вражливістю нервовою, з так званим поетичним темпераментом, справді мають нахил до яскравих, образних снів, що неначе символізують їх почуття та потаємні, ледве свідомі думки. Люди ці здатні в хвилини особливо інтенсивного напруження своєї взагалі дуже розвиненої уяви творити собі самохіть так звані псевдогалюцинації, а часом і справді галюцинації бачити. Але ж ті сни та примари ніколи не бувають і не можуть бути, навіть з чисто фізіологічних причин, об’єктивно-розсудними, діалектично-логічними, – в них завжди відбивається суб’єктивна, безпосередня вражливість самого “одержимого видивом”, через те в них може бути тільки логіка почуття та несвідомої асоціації ідей. Коли нам хто розказує сон у формі політико-економічного трактату, докладно виробленої схема громадського устрою, то це перечить художній правді і, вживаючи технічного виразу, “не заражає читача”. Коли письменник одурить нас у цьому основному художньому принципі, то ми вже настроєні не вірити ні правдивості окремих деталей його картини, ні правді його ідеалу, ні навіть щирості його власної віри. Зрада художньої правди неминуче відбивається або на долі самого твору, або на чистоті його основної ідеї.

Це ми бачимо надто виразно на прикладі дуже славного в свій час і сильно призабутого тепер соціального роману Чернишевського “Что делать?”. Колись твір цей славлено співами по гуртках передової російської молоді, де тости лунали “за того, кто “Что делать?” писал, за героев его, за его идеал” – тепер же цю строфу перероблено так: “кто что делал, писал…” – до такої міри вже незрозумілим стало тепер в широкій публіці первісне значення цього тосту… Чому ж воно так? Адже й тепер, перечитуючи твір Чернишевського поряд з іншими белетристичними творами подібного напряму, ми бачимо, що мало хто з новіших белетристів дорівнює Чернишевському поважністю, щирістю в провадженні своєї ідеї, чистотою своїх замірів, завзятістю переконання. Не можна сказати, щоб у романі “Что делать?” не було зовсім щиро белетристичних елементів, але в тім-то й сила, що вони стоять зовсім нарізно від елементів ідейних цього твору.

Найкращі в романі описи й діалоги ілюструють просто дрібний міщанський побут, не гірше, але й не ліпше, ніж у більшості письменників-реалістів середньої руки, але “нові ідеї” дуже слабо зв’язані з цією частиною твору Чернишевського, а до нашої теми вже й зовсім ніяк не відносяться. В міру того як у романі виступають на передній план “нові” люди (“нынешние” по термінології Чернишевського), пластичність подробиць зникає, яскравість барв блідне, діалоги тратять рухливість, коментарії “від автора” займають все більше місця, і важкої праці коштує теперішнього читача побороти це оповідання про “нових людей” до кінця. І це не через те, що ті нові люди вже перестали тепер бути новими – типи Тетяни й Онегіна, либонь, ще архаїчніші, а проте нам не трудно читати “Евгения Онегина” – це просто через брак барв і перспективи в цій схемі “нових” почувань, “нової” моралі і вчинків.

З досадою ми завважаємо, що белетрист Чернишевський сам гаразд не тямив, скільки “старого” (навіть як на його часи) в тій піонерці практичного соціалізму Вірі Павлівні, що “нежится в своей постельке” і там же п’є чай наполовину з товстою сметанкою з рук закоханого чоловіка в той час, коли швачки в її “ідеальній” соціалістичній робітні давно вже гнуться над шитвом, заробляючи “справедливу” плату і дивіденд не тільки собі, але й “закройщиці” Вірі Павлівні. Ця “нова” жінка все своє “нове життя” збудувала на жертві свого першого чоловіка, що проміняв наукову працю на нелюбу йому лікарську практику для утримування жінки, а потім відступив сам набік, як тільки жінка закохалася в іншого. Та й другий чоловік, либонь, для того став “світилом” медичним, щоб жінка мала змогу не тільки соціалістичну робітню провадити, але ще й гості щовечора скликати, зимові і літні “пікніки” справляти, “італьянців” слухати, а щоранку знов-таки “нежиться в своей постельке” та між іншим, гуляючи, готуватись до медичних іспитів, “щоб здобути самостійність”. Нові люди, перший і другий чоловіки Віри Павлівни, дуже багато балакають про нову мораль та провадять “боротьбу великодушності”, відступаючи один одному право на кохання Віри Павлівни, але їх життя і роботу ми ще менше бачимо, ніж діяльність Віри Павлівни. Одна тільки понура постать стоїка-революціонера Рахметова натякає нам на щось справді оригінальне і нове, хоч, може, й нетипічне, виїмкове, – це найживіша фігура з усіх “нових людей” Чернишевського. Зрештою, всі ці нові люди не відносяться прямо до нашої теми, бо й сам Чернишевський називав їх не прийдешніми, а “теперішніми”, цебто сучасними йому людьми, тільки додав, що згодом вони зникнуть, щоб потім, у дальших поколіннях, відродитися, ще поліпшитися і статися загально-громадським типом. Таким способом усе те довге оповідання про нових людей мало бути неначе прологом до картини прийдешнього ідеального життя, коли всі люди на світі стануть “новими”, а все “старе” щезне без сліду.

І справді, перед кінцем роману Чернишевський умістив таку картину в окремому уступі, що зветься “Четвертый сон Веры Павловны”. Дарма, що картина власне прийдешнього життя людськості займає в цьому “сні” всього 10 сторінок (інші картини в ньому з’являють епохи минулі), а цілий роман мав 455 стор., але ці 10 стор., либонь, чи не найбільше придбали слави всьому творові. Це ж була в російській літературі перша белетристична популяризація соціалістичного ідеалу. За це читачі 1860-х років простили Чернишевському всі гріхи проти “духа святого” художньої правди, а може, навіть і не завважили їх, хоча сам автор раз у раз одверто хизується тими гріхами перед зненавидженим “проницательным читателем” (цю іронічну назву Чернишевський дав естетикам-ідеалістам старої школи). Читачі однакового напряму з Чернишевським, “реалісти-матеріалісти”, вірили, що то всі гріхи не справжні, а тільки здаються такими людям “допотопного” світогляду. При всьому своєму “матеріалізмі” вони були великими ідеалістами і вірили, що досить, аби людям хто гаразд розтолкував ідею “розумного егоїзму”, впевнив, що то дуже “для себе корисно” – бути добрими, благородними, саможертовними і т. ін., і люди не тільки повірять у справедливість самої ідеї, але й зараз же наберуться тих цнот і ще до того почуватимуть себе дуже щасливими, ламаючи все своє життя, розбиваючи собі серця для “розумного егоїзму” – саможертви. Роман, збудований по такій схемі, повинен був здаватись таким читачам зразком не тільки ідейної, але й художньої правди, бо вони вірили в правдивість самої схеми, та й життя ще не встигло дати своїх коментарів до неї, вона занадто ще була нова для Росії часів Чернишевського. Що ж до гріхів проти художньої правди в подробицях, то їх у письменників-реалістів напряму Чернишевського було у всякім разі не більше, ніж в ідеалістів-романтиків старої школи.

Публіка, захоплена головною ідеєю “Что делать?”, не завважала чималих промахів в описах добре відомого їй життя, а вже тим більше могла прийняти на віру все, що писав прославлений письменник-соціаліст про майбутнє щасливе життя нового ладу. Публіка прощала своєму авторові навіть і не дрібні, як на реаліста, гріхи, наприклад, такі алегорії в “Снах Веры Павловны”, як любов до людей в образі італьянської співачки Бозіо, рівноправність жіночу в образі самої Віри Павлівни і т. ін. То що вже значили після цього “палаци з чавуну та скла”, “паркети з алюмінію”, величезні, завжди мокрі парасолі, що покривають цілий палац, куди з’їздяться прийдешні люди на літню домівку! Реалістам-матеріалістам могло здаватись, що той рай, який снився Вірі Павлівні в її четвертому сні, змальовано дуже реально через те, що звернено головну увагу на його матеріальні прикмети: з чого і як зроблені будови, меблі (“все алюміній!”), яка одежа у прийдешніх громадян, як розплановані їх селитьби (“як шахівниця”), де вони живуть літом, а де зимою (зимою росіяни їдуть у Нову Росію, чудову країну, вряджену на місці теперішньої Сахари), як працюють (“тільки ходять, їздять та керують машинами”), як обідають, ну і, нарешті, як танцюють і що співають. Про моральний бік життя відомо тільки, що людям тим добре, що вони всі веселі і щасливі і мають повну змогу любитися вільно, а виражається це в тому, що вони танцюють щовечора і кожне має окрему кімнату з важкими запонами та пухкими килимами, де всяк приймає кого схоче і коли схоче. А щоб того раю досягти, каже алегорична Рівноправність, “треба тільки бути розсудливими, вміти добре врядитися, довідатись, як корисніше вживати засоби”.

Спочатку люди читали цей “сон” і вірили, що змальована в ньому прийдешність справді “ясна і прекрасна”, близька і можлива. Але згодом малюнок перестав їм здаватись ясним і прекрасним, і тоді багато з них відцуралися його ідеї або втратили віру в його можливість. За гріх Чернишевського яко белетриста відпокутував ідеал, покладений в основу “Что делать?”. Навмисну механічність, схематичність подій і характерів, убожество психології, тенденційну матеріальність описів пізніші читачі здатні були, хто щиро, хто нещиро, ставити на карб самим формам прийдешнього життя: “Коли вірити, що такий буде справді “грядущий рай” і що він неминучий, то – горе тому, хто доживе до такого!” – казали вони. І те, що Чернишевський був сам переконаним соціалістом, ще тільки гірше шкодило його справі, бо вже ж ніхто не міг сказати, що це він вмисне змалював карикатурно прийдешній лад, аби дискредитувати соціалізм. Карикатура вийшла сама собою, не з волі автора, а таки з його вини, бо він свідомо розминувся з художньою правдою, замінивши її публіцистичним розумуванням і теоретичною схемою при белетристичних ситуаціях, і тим несвідомо занапастив свій твір і скомпрометував свій замисел.



1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)
Леся Українка – Микола Чернишевський вірш.