Леся Українка – Країна палестинська

Палестина – єсть то південна частина Сірії. Вона займає країну від гори Гермона до Арабської пустині, себто від 31° до 33° північної широти. Її давні мешканці звали її Ханааном, приморську частину її греки звали Фінікією. Палестиною ж давніше звалася тільки південно-західна частина, де жили филистимці, по-гебрейському вони звалися пелешет, а країна їхня Пелештім. Після того, як Ханаан звоювали жиди, він став зватися землею Ізраеля, потім, як ся земля поділилася на два царства, то одна частина звалася царство Іуди, а друга царство Ізраеля, далі ймення Іудеї перейшло на цілу Палестину і та Іудея за римського панування була поділена на чотири провінції: Галілея на півночі, Самарія нижче її на південь, Іудея на полудні, всі три на західному боці Іордану, на східному була провінція Перея.

Через Палестину проходять два горні кряжі – Лібан та Антілібан і на полудні, переходячи в гори інших назв, сягають аж до Горебу (Хоріва) та Синаю, що стоять над морем Червоним. Ті горні кряжі перерізуються долинами та планинами, а їхні головні верхівля мають різні назви, славутні в жидівській історії та легенді. Найбільше славутні єрусалимські гори: Сіон, Моріа та Оливна гора. Далі на півночі: Гарізім, Кармель і Табор (Фавор). На сході від Мертвого моря гора Небо (Навав). Окрім того, ще на схід від Іордану три горні кряжі: Гермонський, Галаадський та Абарімський. Північні палестинські гори зелені та розкішні, та далі на південь гори починаються голі та каменисті, над Мертвим морем планини випечені сонцем, солонці та дикі скелі, на південь од Мертвого моря починається безплодна Ідумея, далі пустиня піскова Фаран, де грають самуми гарячі, і пустиня та йде до Синаю та Горебу.

Іордан починається в горах Лібанських, протікає через мале озеро Мером, що влітку сливе пересихає, потім впадае в озеро Генесаретське або Тіберіадське (зване теж Галілейським морем, хоч в ньому вода не морська, а річна), виходячи з Генесаретського озера, Іордан тече на південь і впадає в Мертве море. Мертве море єсть осередок і найнижчий пункт великої долини, що йде від Гермону до Червоного моря. Може бути, що воно повстало від якого великого вибуху вулканичного, на се наводить і легенда жидівська про Содому та Гоморру. [Битіє Гл. 19 в. 24 – 28.]

Близько того моря знаходять лаву, каміння вулканічне, сірку та асфальт, на самій воді Мертвого моря плаває асфальт і через те море се часом звуть Асфальтовим озером. В Мертвому морі така солона вода, що там не може жити ніяке живе створіння, вода та вп’ятеро тяжча від океанської води. Сіль збирається на березі цілими купами та стовпами, від сього повстати могла розповідь про Лотову жінку, обернену в соляний стовп [Битіє id.].

В Біблії Палестина часто зветься “стороною текущою медом та молоком”, себто стороною родючою та багатою. Тепер се сторона дика та убога. Але давніше вона не була такою, земля була убога тільки в околиці єрусалимській та понад Мертвим морем, а ціла іорданська долина була дуже родючою і навіть південна Палестина була багата на пальми та пахучу смолу, з чого мала собі велику користь. Північна Палестина і досі ще заховала слід колишньої роскоші. Лихий уряд, турки, араби та сарана зробили тепер пустинею сю країну, що колись уважалася раєм земним. З Палестиною сталося те саме, що з Єгиптом і Месопотамією, бо такі країни потребують великого заходу, щоб живити своїх мешканців.

Раніше фінікійців та филистимців у Палестині жили якісь невідомі дикі народи, Біблія зве їх велетами, що народилися від людських дочок та синів божих. За гріхи сих велетів бог навів потоп на землю. Видно, що тут жиди змішали легенди, спільні всім народам про хмари-велети [див. гімни Веди “Перемога Індри”], з спогадами про диких мешканців Палестини.

Сі велети: Рефаїм, Нефілім, Анакім, не спогадуються в Біблії при перечисленні синів Адамових, отже вони мали бути якоїсь зовсім іншої раси.

Біблія зачисляє фінікійців до племені Хама і називає їх братами Куша (етіопів) та Мізраіма (єгиптян). Филистимців же зве то Пеліштім і каже, що вони вийшли з Єгипту, то Кретім і виводить їх з острову Кафтору (Кріту). Вчені приходять до того, що филистимці вийшли з Кріту і належали до племені пелазгів, давніх мешканців Греції. Филистимці прийшли в Палестину з тими народами пелазгічними, що Рамзес III оселив у Палестині, в південній частині її і вони довго зоставалися данниками Єгипту. Через те Біблія і звала їх то єгиптянами, то крітянами.

Після фінікійського переселення і перед приходом филистимців з Халдеї вийшло скілька семітичних племен, перейшли Єфрат і пішли в Сірію, тоді їх прозвали гебреями, себто “зарічані люди”. Деякі з сих племен пішли далі в Арабію, а другі зосталися в Ханаані, пасучи своє бидло та переходячи з пастовня на пастовень, бо вони були народами пастушими. Вони то власне і є гебреї, по теперешньому жиди, і їхньою історією і легендами займається Біблія. Біблія називає їхнього начальника (патріарха) Абраам, а гебреїв, ідумеїв та частину арабів його синами. Аммоніти та моавіти звуться його рідними (синами його племінника Лота), але вони мають ніби нечисте походження і через те позбавлені божого благословення і права на землю Ханаан.

Так само і араби, хоч і сини Абраама, та мати їх невільниця, і вони не мають права на Ханаан, даний Богам в обладу нащадкам Ісаака, меншого сина Абраамового від його шлюбної жінки Capи [Бит. гл. 21]. Бог же зробив умову з Абраамом, що дасть йому Ханаан у вічну обладу, а за те Абраамові нащадки вічно мусять його (Бога) уважати за свого єдиного Бога і робити все по закону божому [Бит. гл. 15]. Ся легенда і генеологія палестинських племен споминається в Біблії не раз, бо жиди старалися таким способом оправдати свої завоювання чужих земель і ту ненависть, яку завжди мали до своїх сусідів. Та врешті вони й самі повірили в те, що вони народ обраний самим Богом з-поміж усіх народів світа. Усі свої нещастя вони поясняли тим, що значить вони зламали своє слово дане Богові, не дотримали законів божих і от Бог їх покарав за гріхи.

До звеличення народу гебрейського служить мабуть і легенда про те, як онук Абраамовий Іаков купив старшинство у свого старшого брата Ісава (олицетворения народу ідумейського, рідного жидівському[Бит. гл. 25 в. 19-34; гл. 27]), обманом одняв у нього благословення батька і таким способом залучив Ханаан собі і лишив потім його в спадок своїм дванадцяти синам (що представляють собою дванадцать племен жидівських). Сей Іаков єсть улюблений герой жидівський, про нього навіть склалася легенда, як він бився з богом, поборов його і заставив себе благословити на віки, за теє ж був прозваний Ізраель (борець божий) і ймення те перейшло на весь його народ [Битіє гл. 32 в. 24-32].

Ся цікава легенда і деякі інші, подібні до неї, показують, що в давніх жидів, коли вони ще були номадами (пастухами), віра була не така, як тепер, а далеко ближча до дитячої віри арійців та інших пастуших народів; з різних їхніх легенд очевидно, що вони перше вірили в багатьох богів, робили ідоли, як другі народи, і сі первісні політеїстичні легенди навіть святці не могли зовсім замалювати, перероблюючи їх на свій лад.

Перша книга Біблії, так звана книга Битія (початок світа) вся складається з таких легенд, дуже цікавих для історії віри і культури жидівської. Справжньої історії політичної там або нема, або дуже мало (та в пастуших народів історія завжди буває невиразна), але за те там багато живих картин, що малюють побут напівдикого пастушого народу і його громадський стрій. В першій книзі Біблії жиди вже являються народом не зовсім диким, а патріархальним, подібним до арійців ведичного часу (тільки арійці були, здається, вищі по культурі), живуть вони великими родинами (кланами) під владою старшого в роді, при чім один чоловік має скілька жінок і наложниць. Положення жінки дуже низьке, таким врешті воно назавжди зосталось у жидів.

Однак з деяких легенд можна догадуватися, що у жидівських племен був колись час так званого матріархату, коли головою родини була жінка, а не чоловік. Стрічаються подекуди риси вже зовсім дикарського строю життя (напр., легенда про Содому та Гоморру, про дочок Лота і т. и.), але вони замішані між легендами патріархальних часів. Кожний, кому цікава історія культури і віри людської, мусить уважно перечитувати легенди біблійні, до того йому багато поможе критика Біблії, що вже міцно розвилася в літературі наших часів.



Леся Українка – Країна палестинська вірш.