Леся Українка – “Минаю я, було, долини й горн…”

Минаю я, було, долини, й гори,
і моря гучного непевнії простори,
чужі краї обступлять навкруги,

Захопить ніч; на горах чорні тіні,
на морі хвилі, тумани в долині
здаються наче справді вороги.

І серце, хоч і звикле до блукання,
до чужини, до вічного змагання,
чогось, бувало, плаче в тій порі,

Немов дитина, в темряві забута,
немов людина, у тюрму замкнута,
аж поки очі не знайдуть зорі, –

Тоді затихне плач… І я дивую,
чим серце втішилось? – що золотую
маленьку цяточку вгорі знайшло?

Та що ж йому по тім далекім світі?
Він, може, сам давно погас в блакиті,
поки сюди те проміння дійшло,

Погас отак, як тії мрії перші,
як молоді думки, давно померші,
що розбудили вперше дух в мені…

Так що ж! нехай те все давно минуло,
а серце любить, поки не заснуло
те світло, що живе і без зорі.

Кімполунг, 20.06.1901



Леся Українка – “Минаю я, було, долини й горн…” вірш.